Після двох років ув’язнення Ірина повернулася до колишньої фірми мити туалети

Два роки, викинуті з життя. Два роки. Ірина сиділа на автобусній зупинці й дивилася на транспорт, що проїжджав повз. За цей час вона жодного разу не бачила автобуса наживо. От же дивина. Було таке відчуття, ніби вона раптом прокинулася після довгого й тяжкого сну. Так, Ірі хотілося, щоб усе це було сном, але, на жаль, довідка про звільнення ще раз підтверджувала: усе, що відбувається, — це реальність, жорстока реальність.

А ще недавно все було інакше. Ірина була молодою, багатообіцяльною заступницею начальника відділу великої будівельної компанії. Вона закінчила університет із червоним дипломом. На посаді рядової співробітниці пробула буквально три місяці, а потім її викликав бос, Віктор Павлович, симпатичний чоловік середніх років. Усі співробітниці компанії просто мліли від такого красеня. А він був дуже порядний, любив дружину. Вона була років на десять молодша за нього, теж працювала в їхній конторі. Хоча як працювала? Більше красувалася та числилася начальницею якогось відділу.

Але Віктор Павлович робив їй поблажки, видно, дуже любив свою дружину, а тому, хто тягнув за неї весь віз робочих питань, непогано доплачував. І ось одного разу він запросив до себе в кабінет Ірину. Спочатку розпитав, чи подобається їй у них, чи в усьому розібралася.

— Ірино Василівно, я хочу запропонувати вам нову посаду, — трохи помовчавши, сказав Віктор Павлович. — У відділі Ксенії Андріївни є якраз підхожа для вас. Колишня співробітниця пішла в декрет.

Ксенія Андріївна — це і була дружина Віктора Павловича. І Лідія, яка тягнула за неї всю роботу, раптом вирішила відпочити: знайшла хорошого хлопця, вийшла за нього заміж і ось готується стати мамою. Ірину нова пропозиція, якщо чесно, трохи здивувала: вона ж зовсім недовго працює у фірмі. Але бос був упевнений, що в неї все вийде.

— Я весь цей час спостерігав за вашою роботою і зрозумів, що ви впораєтеся. Ви дуже уважна, відповідальна співробітниця. До того ж ваша зарплата буде в два рази більшою.

Віктор Павлович питально дивився на дівчину.

— Ви, звісно, можете подумати, але, повірте, інші роками чекають на таку пропозицію.

— Я згодна, — нарешті наважилася Ірина.