Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Донька продала будинок матері, поки та відновлювалася після операції, але в бабусі був свій план

Донька продала будинок матері, поки та відновлювалася після операції, але в бабусі був свій план
Частина 1 з 9

Тримаючись обома руками за дверцята, бабуся потроху вмощувалася на сидінні моєї машини. Після операції на стегні їй було важко навіть сісти, хоча вона намагалася цього не показувати. Я допомогла їй пристебнутися, примостила лікарняну сумку в неї на колінах. Та щойно моя рука лягла на ключ запалювання, бабусині пальці зімкнулися на моєму зап’ястку. Хватка була та сама: так вона колись ловила мене, коли я крала варення з комори.

— Іро, — прошепотіла вона, — не вези мене додому, вези до банку.

Донька продала будинок матері, поки та відновлювалася після операції, але в бабусі був свій план

Я так і завмерла, не повернувши ключа. Додому… Я вважала, що знаю те, чого бабуся поки не знає: дому в неї більше не було. Поки вона лежала в лікарні, батьки встигли його продати, похапцем, за пів ціни. Дідусь власноруч збудував цей будинок із ґанком, виростив сад, посадив біля ґанку яблуньку в день мого народження. А мама, стоячи поруч із татом у лікарняному коридорі, навіть голосу не стишила:

— Вона однаково туди не повернеться.

Ми з бабусею подивилися одна на одну. Я чекала переляку, сліз, але очі в неї пустотливо поблискували. Так само вона дивилася щонеділі після обіду, роздаючи карти в тисячу, коли вже знала, що їй випав мар’яж.

— Знаю, дитино. Усе мені відомо, — спокійно сказала вона. — Їдь.

Я завела машину. За годину мамі надійшло повідомлення, а невдовзі вона зателефонувала. Кричала так, що телефон довелося тримати подалі від вуха. Від того, що сталося, наша сім’я потім ще багато місяців не могла оговтатися.

Я Іра, мені двадцять дев’ять років, і працюю я медсестрою в ортопедичному відділенні міської лікарні. Саме туди привезли мою бабусю з переломом стегна.

Євгенії вісімдесят один рік, зросту в ній півтора метра в капцях, зате характеру їй вистачило б на цілий кавалерійський полк. Цукровому заводу за містом бабуся віддала сорок років — увесь цей час була головною бухгалтеркою. Директори приходили, за кілька років ішли, а вона залишалася. На заводі жартували, що без цукрового буряка та Євгенії виробництво не втрималося б. При цьому буряк куди поступливіший.

Бабуся ніколи не лаялася, жодного разу за все життя. Вона обходилася такими висловами, що поруч із ними лайка здавалася колисковою. Сусід посунув паркан на двадцять сантиметрів — дістав звання пройдисвіта, якого ще пошукати. Священник запізнювався на службу — ставав нашим пастирем із ярмарковим годинником. А варто було телевізійному красномовцеві почати чергову промову, як бабуся вже бурмотіла:

— Ото шельма. Знову локшину на вуха вішає.

Виростила мене, по суті, вона. Мама з татом завжди були зайняті. Василь, мій батько, то торгував шинами гуртом, то відкривав автомийку, потім брався за магазин електронних сигарет. Була в нього навіть охоронна агенція: увесь штат складався з одного охоронця, тобто самого тата. Кожне з цих підприємств припиняло існування не пізніше ніж через два роки, тому слово «бізнес» я й тоді подумки брала в лапки.

Мама, Наталія, працювала в районній адміністрації, але найбільше сил витрачала на те, щоб хоч якесь татове починання запрацювало. Нічого не виходило, клопотів тільки більшало, а часу на мене в неї не залишалося. Тому вихідні, канікули, свята — добра половина мого дитинства — минули за містом, у бабусі з дідусем.

На їхній кухні, біля кахляної печі, незмінно щось булькало. За дерев’яним ґанком починався сад: двадцять три яблуні, чотири груші, дві сливи. Окремо, зовсім близько до ґанку, росла скороспілка, яку дідусь посадив у день мого народження.

— Твоя яблунька, Ірочко, — казав Федір, посадивши мене собі на коліна. — От і ростимете разом. А колись твої діти зриватимуть із неї яблука.

Він був залізничником, начальником станції в маленькому містечку. За добу там проходило не більше чотирьох потягів. Тихий, добрий дідусь із вусами, мов взуттєва щітка, міг полагодити все, що потрапляло йому до рук: велосипед, годинник, радіоприймач. Навіть моє розбите першим шкільним коханням серце виявилося йому до снаги.

Бабуся називала його Федею, він її — «моя пані бухгалтерко». За цими словами — п’ятдесят два роки.

П’ять років тому дідусь заснув у кріслі на ґанку й уже не прокинувся. На колінах у нього залишилася газета, на ногах лежав кіт. Уранці бабуся знайшла його, сіла поруч. Цілу годину вона тримала чоловіка за руку, перш ніж комусь зателефонувати…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

1

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію
Людмила прекрасная история, очень трогательная. Перечитываю!Казахстан

Viva babushka!

Усі обговорення

Ще з рубрики «Сім'я»

Усі історії рубрики