На похороні голосніше за маму не ридав ніхто. Зате за поминальним столом вона запитала про будинок ще до того, як подали бульйон.
— А далі що з будинком, мамо?
— А що з ним станеться? Я тут жити збираюся.
— У твоєму віці самій у селі? Подумай, це ж нерозумно. Такий великий будинок опалювати дорого, сад доглядати нікому, заросте. Може, краще продати? А тобі підібрати хороший пансіонат. Зараз будинки для літніх людей гарні, там і сад, і аніматори.
Чашка повільно опустилася на блюдце. Колись із тією самою інтонацією бабуся оголошувала про звільнення заводським комірникам, що попалися на крадіжках:
— Наталіє. Твій батько ще охолонути не встиг, а ти його будинок на продаж виставляєш. Де твій сором? Де совість?
Мама почервоніла, як цукровий буряк. До кінця поминок від неї більше не почули ані слова.
Та пропозиція поверталася бумерангом. Вона з’являлася на кожне свято, на іменини й дні народження з такою самою регулярністю, як осінній нежить.
— Мамо, ну подумай про себе. Ми ж заради твого блага стараємося. Ми хвилюємося.
Тато незмінно підтримував:
— Нехай теща прикине. Земля тепер дорога страшне, будинок із садом за містом — купа грошей. А вона сидить на ньому, як квочка на яйцях. І жодного доходу.
— Василечку, — солодко відповідала бабуся, — я тут живу. Сидіти й жити — різні речі. Тобі, звісно, важко розібратися: усе, на чому ти сидів, зрештою збанкрутувало. Але ти спробуй.
Я залишалася на кухні й давилася сміхом. Тато йшов курити, з гуркотом зачиняючи за собою хвіртку. Слідом за ним щоразу вилітав Дружок.
Цей маленький рудий дворняга колись прибився до дідусевої станції. Кудлатий пес з одним стоячим і одним обвислим вухом обожнював геть усіх. Крім тата. Кожен татів приїзд супроводжувався одним і тим самим: Дружок із лютим гарчанням, мов тер’єр на щура, кидався на його ліву штанину. Саме на ліву, жодного разу не переплутавши.
— Та він же ненормальний! — волав тато й трусив ногою.
— У собак чуття на людей, — казала бабуся, погладжуючи Дружка. — Правда, Дружку? Розумний песик, хороший. Я тобі ковбаски дам.
Три роки тому бабусі видаляли катаракту. Операція була нескладною, у лікарні вона провела лише один день. Однак напередодні мама з’явилася з товстою текою. Вигляд у неї був точнісінько як у турботливої доньки з реклами страхування.
— Мамо, у лікарні ж усяке буває, ти розумієш. І наркоз, і ускладнення… Звісно, тьху-тьху. А якщо займатися справами в тебе самої не вийде? Рахунки оплачувати однаково треба, до банку ходити теж. Нехай у мене буде підписана тобою в нотаріуса довіреність — про всяк випадок. Обіцяю, що користуватися нею не буду. Присягаюся. Так мені буде спокійніше.
Бабуся довго переводила погляд із теки на доньку й назад. Донька в неї була одна. Колись вона носила її на руках, співала їй пісеньку про котика на парканчику. Матері ж вірять, що їхні діти кращі, ніж виявляються насправді. Бабуся погодилася.
Це була генеральна довіреність: майно, рахунки в банку, продаж нерухомості — усе переходило в мамине розпорядження. Нотаріус прочитав документ уголос від початку до кінця. Бабуся кивнула, і внизу з’явився її підпис, виведений бездоганним бухгалтерським почерком.
Коли я відвозила її додому, вона дивилася на поля за вікном. За всю дорогу сказала тільки:
— Федя б мені такого підписати не дозволив.
Більше вона про це не заводила мови.
А цього року неприємності пішли одна за одною. Почалося із заручин мого брата Дениса. Чотири роки нас розділяють: я старша, а він від народження став для мами світлом у віконці. Золотий хлопчик.
Я залишалася тією, що вічно в бабусі. Він був «наш Дениско». Наш Дениско покинув навчання. Наш Дениско звільнився з банку — начальник його не цінував. Потім з’явився автомобільний відеоканал із чотирмастами підписниками, серед яких була й мама одразу з трьох акаунтів.
Тепер він збирався одружитися з Вікторією, донькою власника мережі автозаправок із сусіднього міста. Її рідні одразу оголосили умови: весілля в палаці за містом, двісті п’ятдесят гостей, квартира для молодят. Половину витрат беруть на себе вони, половину має дати родина нареченого. Інакше ганьба. А для мами ганьба була страшнішою за смерть.



















Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Viva babushka!