Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Донька продала будинок матері, поки та відновлювалася після операції, але в бабусі був свій план

Частина 3 з 9

Потім одного ранку бабуся послизнулася на мокрих сходинках ґанку. Швидка привезла її з переломом шийки стегна до нас, в ортопедію.

Побачивши на ношах її обличчя, бліде, як простирадло, і те, як воно скривилося від болю, я мало не впала сама: в очах потемніло. Але бабуся підвела голову.

— Любий мій, обережніше з ношами, — сказала вона санітарові. — Не відро з картоплею несете.

Він пирснув. Я теж не втрималася. І тут мені стало ясно: усе буде добре.

Операція в бабусі пройшла вдало. Наш завідувач Подольський пояснив, що за належної реабілітації через два-три місяці вона зможе ходити з ціпком. Через пів року, можливо, обійдеться й без нього.

— Кістки — як у двадцятирічної, — посміявся він. — А язик як бритва. Уже всю палату в страху тримає.

Щодо палати він не перебільшував. Із бабусею лежала тітка Рая, колишня листоноша з-під сусіднього міста. Вона знала все про всіх на п’ятдесят кілометрів довкола. Перші два дні бабуся вислуховувала, хто з ким, хто за скільки й хто з чиєю дружиною. На третій урвала:

— Рає, вам свого часу в розвідку треба було йти. Зараз би вже генералом були.

Відтоді відданішої шанувальниці, ніж тітка Рая, у бабусі не було.

Батьки навідали її другого дня й затрималися хвилин на десять. Мама принесла сік і телепрограму, тато залишився біля дверей, нервово постукуючи пальцями по телефону. У коридорі мама зупинила мене:

— Лікарю, скільки мамі тут лежати?

При сторонніх вона називала власну доньку лікарем: так солідніше.

— Я медсестра, мамо. Тиждень, можливо, днів десять. Потім ще реабілітація.

— Тиждень… — Мама подивилася на тата. — Встигнемо?

— Із чим?

— Та так, ні з чим. Свої справи.

Тоді я не зрозуміла. Надвечір того самого дня зрозуміла.

Я чергувала вночі. Близько десятої вечора вийшла з грілкою для тітки Раї й побачила біля дальнього вікна батьків. Думала, вони давно поїхали. Голоси в них були негучні, але порожній коридор розносив кожне слово, як у храмі.

— Скупник приїде завтра, о десятій годині, — казав тато. — Дає триста дев’яносто тисяч. Швидко розрахується, без кредитів, без усієї цієї тяганини.

— Триста дев’яносто тисяч? — прошипіла мама. — Посередник же в сімсот тисяч оцінив.

— Наталко, посередникові три місяці треба, щоб продати. Немає в нас цих трьох місяців! Максим чекати не збирається. І батько Вікторії вимагає до кінця місяця відповісти, даємо ми на квартиру чи ні. Або беремо зараз триста дев’яносто тисяч, або нічого.

Мама помовчала лише секунду, а потім заговорила спокійно й діловито, як про погоду.

— Гаразд. Вона однаково туди не повернеться. З лікарні одразу відвеземо її в той центр у сусідньому місті. Із директоркою я домовилася. По чотири з половиною тисячі на місяць: із пенсії та із залишку після продажу. Довіреність у мене на руках. До нотаріуса завтра, о другій годині дня.

Далі мова зайшла про те, що буде, якщо бабуся дізнається.

— А якщо дізнається?

— І що? У вісімдесят один рік, зі зламаним стегном? На нас до суду поїде в інвалідному візку?

Вони обоє засміялися.

Я зупинилася за рогом; у руках була грілка, а вдихнути ніяк не вдавалося. Гаряча гума обпікала пальці, але болю я не помічала.

За хвилину батьки пішли до бабусиної палати. Я встигла відступити в кімнату чергових і дивилася звідти крізь скло. Мама ввійшла першою. Турботлива усмішка, нахил над ліжком, поцілунок у чоло.

— Спи, мамочко, ні про що не турбуйся, — прощебетала вона. — Ми про все подбаємо.

Про все.

Бабуся розплющила спершу одне око, потім друге. Довго дивилася на доньку.

— Знаю, Наталочко. Саме цього я й боюся.

Мама нервово засміялася, ніби почула жарт, поплескала по ковдрі. Вони з татом пішли. Я чула, як спускалися сходами, як унизу грюкнули двері.

Грілка в моїх руках устигла охолонути. Я все ще стояла в черговій кімнаті. Піти зараз і сказати бабусі? О десятій вечора, наступного дня після операції, коли її мучать жар і біль? Подольський не раз попереджав: для літніх людей після операції на стегні стрес буває небезпечнішим за сам перелом.

Я таки віднесла грілку тітці Раї. Бабуся спала. Чи вдавала, що спить, — із нею ніколи не можна знати напевно…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

1

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію
Людмила прекрасная история, очень трогательная. Перечитываю!Казахстан

Viva babushka!

Усі обговорення

Ще з рубрики «Сім'я»

Усі історії рубрики