До ранку я ходила відділенням як привид: перевіряла крапельниці, вимірювала тиск, поправляла хворим подушки. За роботою знову й знову чувся мамин рівний діловий голос: «Вона все одно туди не повернеться».
Здавши зміну наступного дня, я вирушила не до себе, а до бабусиного будинку.
Зелений сміттєвий контейнер біля хвіртки було видно здалеку — величезний. Поруч стояв мікроавтобус з оголошенням про скуповування нерухомості за готівку за сімдесят дві години. Двоє чоловіків у світловідбивних жилетах щось вимірювали рулеткою на ґанку. А тато, у спортивному костюмі, тягав із будинку речі й жбурляв їх у контейнер.
Я побачила, як туди, немов мішок зі сміттям, полетіло дідусеве крісло. Те саме, у якому він помер.
— Тату, ти що робиш?! — Я вискочила, не встигнувши як слід припаркувати машину.
Він обернувся. На секунду став схожим на людину, яку спіймали в крамничці з украденою шоколадкою. Потім випростався.
— А ти звідки? У тебе хіба не зміна?
— Навіщо ти викидаєш бабусині речі?
— Лад наводимо, — буркнув він. — Продали будинок. Покупцям до п’ятниці потрібен порожній. Не втручайся, це дорослі справи.
— Бабуся знає?
Тато знизав плечима.
— Скажемо, коли знадобиться. У матері довіреність, за законом усе чисто. А ти їй краще не розповідай. Ще розхвилюється, станеться з нею щось. Тобі хочеться потім із цим на совісті жити?
Відповідати я не стала. Обійшла його й попрямувала до контейнера.
Побачене пам’ятаю досі й, мабуть, пам’ятатиму все життя. Між зламаним стільцем і старими фіранками лежав бабусин і дідусів альбом. Коричнева шкіра, золоті тиснені слова «Наше життя». Поруч лежала коробка з-під шоколадних цукерок; її перев’язали стрічкою.
Під речами, забившись у куток, тремтів від холоду Дружок. Хтось кинув його туди? Чи сам заліз, бо від речей пахло домом? Я досі цього не знаю.
У білих лікарняних штанах я видерлася на край і дістала альбом, коробку, пса. Дружок притиснувся до мене, тихо скиглив і лизав підборіддя.
— Облиш! — крикнув тато. — Це ж сміття!
— Це бабусине й дідусеве життя. Не сміття, тату.
— Ну то забирай, — махнув він рукою. — І дворнягу свою забери. А то завтра в притулок здам. Або ще кудись подалі.
Дружок вивернувся в мене з рук. Із гарчанням кинувся до тата й учепився в ліву штанину — як завжди. Але тепер відпускати не збирався.
Тато застрибав на одній нозі, другою відчайдушно розмахуючи. На спортивних штанах тріпався, мов прапор на вітрі, рудий пес.
— Зніміть його! Приберіть чудовисько!
Чоловіки перестали міряти ґанок, опустили рулетку. Обидва дивилися, пороззявлявши роти. Потім один дістав телефон і взявся знімати.
Тканина з тріском розповзлася від коліна до щиколотки. Дружок підбіг до мене, не випускаючи із зубів клаптя, усівся біля ніг і замахав хвостом. Гордішого пса у світі я не бачила.
Я завантажила в машину альбом і коробку, посадила Дружка й поїхала. Посеред двору залишався тато у спортивних штанах, у яких уціліла одна штанина; у дзеркалі заднього огляду я ще бачила, як він погрожує мені кулаком.
До лікарні я доїхала без зупинок. Дружка довелося сховати під курткою: з таким попутником до палати не пускали. Але Подольський того дня відпочивав, а зі старшою медсестрою ми дружили. Я зайшла до бабусі, намагаючись не показувати, що несу під курткою.
На бабусиній ковдрі розсипалися карти. Щойно вони з тіткою Раєю грали, але тут з-під моєї куртки показалася руда морда.
— Дружок! Мій Дружок!
Він обережно заліз на ліжко — ніби розумів, що хворе стегно не можна турбувати, — і вмостився біля бабусиної руки. Вона почала гладити його, не витираючи сліз, що текли по щоках.
Я присунулася на стільці до ліжка. Дорогою стільки разів подумки промовила: «Бабусю, мені треба дещо тобі сказати. Батьки продали твій будинок», — що тепер залишалося тільки вимовити це вголос. Але бабуся заговорила раніше, далі дивлячись на пса.
— Про будинок я вже знаю, дитинко.
Від несподіванки я не відразу змогла вдихнути.
— Хто тобі сказав?



















Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Viva babushka!