Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Донька продала будинок матері, поки та відновлювалася після операції, але в бабусі був свій план

Частина 4 з 9

До ранку я ходила відділенням як привид: перевіряла крапельниці, вимірювала тиск, поправляла хворим подушки. За роботою знову й знову чувся мамин рівний діловий голос: «Вона все одно туди не повернеться».

Здавши зміну наступного дня, я вирушила не до себе, а до бабусиного будинку.

Зелений сміттєвий контейнер біля хвіртки було видно здалеку — величезний. Поруч стояв мікроавтобус з оголошенням про скуповування нерухомості за готівку за сімдесят дві години. Двоє чоловіків у світловідбивних жилетах щось вимірювали рулеткою на ґанку. А тато, у спортивному костюмі, тягав із будинку речі й жбурляв їх у контейнер.

Я побачила, як туди, немов мішок зі сміттям, полетіло дідусеве крісло. Те саме, у якому він помер.

— Тату, ти що робиш?! — Я вискочила, не встигнувши як слід припаркувати машину.

Він обернувся. На секунду став схожим на людину, яку спіймали в крамничці з украденою шоколадкою. Потім випростався.

— А ти звідки? У тебе хіба не зміна?

— Навіщо ти викидаєш бабусині речі?

— Лад наводимо, — буркнув він. — Продали будинок. Покупцям до п’ятниці потрібен порожній. Не втручайся, це дорослі справи.

— Бабуся знає?

Тато знизав плечима.

— Скажемо, коли знадобиться. У матері довіреність, за законом усе чисто. А ти їй краще не розповідай. Ще розхвилюється, станеться з нею щось. Тобі хочеться потім із цим на совісті жити?

Відповідати я не стала. Обійшла його й попрямувала до контейнера.

Побачене пам’ятаю досі й, мабуть, пам’ятатиму все життя. Між зламаним стільцем і старими фіранками лежав бабусин і дідусів альбом. Коричнева шкіра, золоті тиснені слова «Наше життя». Поруч лежала коробка з-під шоколадних цукерок; її перев’язали стрічкою.

Під речами, забившись у куток, тремтів від холоду Дружок. Хтось кинув його туди? Чи сам заліз, бо від речей пахло домом? Я досі цього не знаю.

У білих лікарняних штанах я видерлася на край і дістала альбом, коробку, пса. Дружок притиснувся до мене, тихо скиглив і лизав підборіддя.

— Облиш! — крикнув тато. — Це ж сміття!

— Це бабусине й дідусеве життя. Не сміття, тату.

— Ну то забирай, — махнув він рукою. — І дворнягу свою забери. А то завтра в притулок здам. Або ще кудись подалі.

Дружок вивернувся в мене з рук. Із гарчанням кинувся до тата й учепився в ліву штанину — як завжди. Але тепер відпускати не збирався.

Тато застрибав на одній нозі, другою відчайдушно розмахуючи. На спортивних штанах тріпався, мов прапор на вітрі, рудий пес.

— Зніміть його! Приберіть чудовисько!

Чоловіки перестали міряти ґанок, опустили рулетку. Обидва дивилися, пороззявлявши роти. Потім один дістав телефон і взявся знімати.

Тканина з тріском розповзлася від коліна до щиколотки. Дружок підбіг до мене, не випускаючи із зубів клаптя, усівся біля ніг і замахав хвостом. Гордішого пса у світі я не бачила.

Я завантажила в машину альбом і коробку, посадила Дружка й поїхала. Посеред двору залишався тато у спортивних штанах, у яких уціліла одна штанина; у дзеркалі заднього огляду я ще бачила, як він погрожує мені кулаком.

До лікарні я доїхала без зупинок. Дружка довелося сховати під курткою: з таким попутником до палати не пускали. Але Подольський того дня відпочивав, а зі старшою медсестрою ми дружили. Я зайшла до бабусі, намагаючись не показувати, що несу під курткою.

На бабусиній ковдрі розсипалися карти. Щойно вони з тіткою Раєю грали, але тут з-під моєї куртки показалася руда морда.

— Дружок! Мій Дружок!

Він обережно заліз на ліжко — ніби розумів, що хворе стегно не можна турбувати, — і вмостився біля бабусиної руки. Вона почала гладити його, не витираючи сліз, що текли по щоках.

Я присунулася на стільці до ліжка. Дорогою стільки разів подумки промовила: «Бабусю, мені треба дещо тобі сказати. Батьки продали твій будинок», — що тепер залишалося тільки вимовити це вголос. Але бабуся заговорила раніше, далі дивлячись на пса.

— Про будинок я вже знаю, дитинко.

Від несподіванки я не відразу змогла вдихнути.

— Хто тобі сказав?

Рухом підборіддя бабуся показала, що йдеться про сусіднє ліжко. У тітки Раї стало таке невинне обличчя, ніби нічого цікавішого за лікарняну стелю вона в житті не бачила…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

1

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію
Людмила прекрасная история, очень трогательная. Перечитываю!Казахстан

Viva babushka!

Усі обговорення

Ще з рубрики «Сім'я»

Усі історії рубрики