Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Донька продала будинок матері, поки та відновлювалася після операції, але в бабусі був свій план

Частина 5 з 9

— Учора ввечері Рая пішла до туалету. Коліно в неї хворе, швидко не підеш. От вона й ішла потихеньку. Так потихеньку, що розмову твоїх батьків біля вікна встигла вислухати цілком. Жодного слова не пропустила, жодної подробиці.

— Я йшла за потребою. — Тітка Рая уточнила це з гідністю. — А за те, що в мене добрий слух, відповідати не зобов’язана.

Сльози ще не висохли, а я вже сміялася.

— Бабусю, як же тепер бути? Мені до поліції йти? Може, юристові зателефонувати…

— Стривай, — м’яко зупинила вона. — Зробити ти можеш багато чого, але зараз нічого цього не треба. Ірочко, запам’ятай: батькам ані словечка. Удаватимеш, що нічого не чула, нічого не розумієш. Дурна як чобіт. Зумієш?

— Ну бабусю…

— Зумієш?

Я кивнула.

— Тоді дай мені телефон. А сама сходи випий кави, пів годинки посидь. У бабусі є справи, які треба владнати.

Каву я пила довше, ніж було велено. Повернулася через сорок хвилин і отримала свій телефон назад. У списку викликів значилися три номери: банківська довідкова, якийсь міський і ще один, уже збережений у контактах. Бабуся акуратно вивела в ньому: «Аркаша».

— Бабусю, а Аркаша — це хто?

У неї порожевіли щоки. До цього дня я жодного разу не бачила, щоб бабуся червоніла.

— Знайомий. Давній. Ще із шістдесят другого року.

Із сусіднього ліжка долинуло хихотіння: тітка Рая уткнулася в подушку.

— Іро. — Моя рука опинилася в бабусиній. — Мене ж у п’ятницю хочуть забрати о дванадцятій? І прямісінько в той центр відвезти?

— Звідки ти про дванадцяту знаєш?

— Я ж кажу: слух у Раї чудовий. Ти тут медсестра, от і влаштуй мені виписку на дев’яту замість дванадцятої. І приїжджай по мене сама.

З випискою все вийшло. Подольський підписав папери на дев’яту й підморгнув мені. Схоже, завідувач знав куди більше, ніж показував: у нашій ортопедії будь-яка таємниця закінчувалася швидше за крапельницю.

Після зміни, уже ввечері, я повернулася до бабусиного ліжка з альбомом і коробкою з-під цукерок. Рая спала; її хропіння нагадувало трактор, що пробирається весняним бездоріжжям. Бабуся підняла кришку коробки. Там були десятки пожовклих листів, стягнутих мотузкою. На всіх — той самий охайний почерк із нахилом.

— Це Федя з армії надсилав, — сказала вона тихо. — Усі два роки. Щотижня лист, жодного тижня не пропустив. А я вирішила, що твоя мати їх викинула.

— Майже так і сталося, бабусю. Я дістала їх зі сміттєвого контейнера.

Вона вибрала листа, і папір затремтів у її пальцях. Розгорнувши аркуш, бабуся почала читати пошепки, щоб Рая не прокинулася.

«Женечко моя! У нас у казармі холодно, як у собачій будці. А їдальню навіть горобці облітають — ось як нас годують. Тільки скаржитися я не збираюся. Після відбою щовечора заплющую очі, і ти стоїш переді мною: блакитна сукня, ґанок у твоєї мами. Одразу зігріваюся. Приїду й збудую для нас дім. Ґанок зроблю такий самий: сидітимеш на ньому й чекатимеш мого повернення. Даю тобі слово, Женечко. Твій Федя».

Бабуся знову склала аркуш і притиснула до грудей. Плакала вона майже беззвучно — так, немов за вісімдесят один рік уже довела все, що могла, і тепер їй не було перед ким триматися.

— І таки збудував, — прошепотіла вона. — Із тим самим ґанком. Усе, як обіцяв.

Сидячи біля бабусі, я не випускала її руки. У ногах ліжка спав Дружок: за цей день мені вдалося потай провести його до палати вже двічі.

— Ірочко, не плач. — Нарешті бабуся заговорила, промокнувши очі кутиком простирадла. — Федя дотримав слова. Тепер моя черга.

У п’ятницю о пів на дев’яту вона вже чекала біля дверей відділення. Зачесана, одягнена, із сумочкою на колінах, сиділа в інвалідному візку. Там само стояв кошик із Дружком, накритий пледом, — немов нам приготували посилку з квіткової крамниці.

— Євгеніє Романівно, не поступайтеся ви їм! — помахала з ліжка тітка Рая.

— Рає, я їм усе життя спуску не давала, — з гідністю озвалася бабуся. — Такого вміння не забувають.

О 9:05 ми вмостилися в машині. Тут її пальці зімкнулися на моєму зап’ястку…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

1

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію
Людмила прекрасная история, очень трогательная. Перечитываю!Казахстан

Viva babushka!

Усі обговорення

Ще з рубрики «Сім'я»

Усі історії рубрики