Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Донька продала будинок матері, поки та відновлювалася після операції, але в бабусі був свій план

Частина 6 з 9

— Не вези мене додому, вези до банку.

Потрібне відділення займало старий будинок на ринковій площі, у самому центрі міста. Я вккотила бабусин візок усередину, а Дружка залишила в машині. Вікно йому прочинила, за добру поведінку видала сосиску.

Керівниця побачила нас з-за свого столу й схопилася, зачепивши стаканчик із ручками. Той перекинувся.

— Євгеніє Романівно! Ото вже рада вас бачити! Мама сказала, ви лежите в лікарні.

— Валечко, — усміхнулася бабуся, — твоя мама на заводі була найкращою касиркою. Вона жодного разу не помилилася. Сподіваюся, ти в неї: нам сьогодні без точного рахунку не обійтися.

Я вмостилася збоку на стільці. Слухала їх, і очі в мене розплющувалися дедалі ширше.

— Валечко, перевір: учора фірма, яка скуповує будинки, переказала мені триста дев’яносто тисяч. Гроші надійшли?

Керівниця попрацювала з клавіатурою.

— Так, Євгеніє Романівно. Надходження вчора, о четвертій годині дня. Тільки… — Вона зам’ялася. — Наталія Федорівна вже замовила всю суму готівкою. Видача сьогодні о другій годині дня, за довіреністю.

— Мені відомо. Тому й приїхала зранку, до видачі. Валечко, скасуй усі довіреності на мої рахунки. Одразу, без відстрочки. І нехай довіреній особі надійде SMS про скасування — за вашими правилами таке повідомлення належить надіслати.

Валечка перевела погляд із бабусі на мене й назад. Один кутик її рота піднявся.

— Звісно, Євгеніє Романівно. Із величезним задоволенням.

Три документи бабуся підписала тим рівним, вивіреним почерком, яким колись заповнювала бухгалтерські папери. Валечці залишилося натиснути кнопку. Годинник показував 10:16.

— Заодно подивися другий вклад, — попросила бабуся, складаючи окуляри. — Той, що ми з Федею відкрили в шістнадцятому році. Скільки там тепер?

Знову застукотіла клавіатура. Прочитавши цифри, Валечка підняла брови.

— Разом із відсотками — вісімсот дев’яносто дві тисячі.

Я ледь утрималася на стільці.

— Бабусю, звідки вклад? Які ще вісімсот тисяч?

Вона повернулася до мене з тим знайомим виразом обличчя, з яким учила вигравати в тисячу, маючи лише одну пару.

— За залізницею поле пам’ятаєш? Дванадцять гектарів непридатної землі від діда Феді. Про неї казали: там навіть бур’янам жити не хочеться. А в шістнадцятому році знайшлася фірма, яка ставила вітряки. Нашу непридатну землю в нас купили за ціною золота. Федя тоді сказав: «Євгенієчко, тільки Наталі не розповідай. Вони з Васильком усе за місяць розтринькають і ще добавки попросять. Прибережемо на чорний день».

Бабуся подивилася у вікно. За склом була ринкова площа, біля фонтана — голуби.

— От він і настав, цей день, — продовжила бабуся.

Коли ми вийшли, бабуся назвала наступну адресу: адвокатська контора. На дверях старого будинку поблискувала латунна табличка з ім’ям Аркадія Лозинського.

— Ти поки що з Дружком почекай, — звеліла вона. — У нас розмова для дорослих.

— Мені взагалі-то двадцять дев’ять років, бабусю.

— Саме так. Для дорослих.

Чоловік, який відчинив двері, був не просто літнім, а геть старим. Високий, худорлявий, у темно-синьому костюмі, ніби з іншої епохи. Білий метелик, тростина зі срібним набалдашником. Побачивши бабусю, він прояснів на обличчі, наче підліток.

— Євгенієчко! — Він уклонився так низько, що в попереку хруснуло. — Як довго я чекав, щоб ти постукала до мене!

— Аркашо, старий лисе, стукала не я, а моя онука. І годі гнутися. Розсиплеш хребет — збирати мені його ніколи.

Бабуся в’їхала до контори, і двері за нею зачинилися. Ми з Дружком надовго залишилися в машині. Він устиг з’їсти три сосиски й заснути, а я — обгризти всі нігті.

Розбудив його мамин дзвінок. Вона закричала в слухавку, щойно я відповіла, і Дружок схопився з гавкотом.

— Іро! Де бабуся? Ми приїхали в лікарню — її немає! Сестри кажуть, виписали о дев’ятій, ти забрала. І що за повідомлення мені надіслав банк? Власниця відкликала довіреність на рахунок! Як це розуміти? Що ви накоїли?

— Про що це ти, мамо? Я не розумію.

— Не вдавай дурепу!

За її голосом чувся татів крик. Він згадував стару божевільну і якісь «наші гроші».

— Негайно вези бабусю в центр! — продовжувала мама. — Директорка її чекає, за кімнату заплачено. А банківські справи ми ще владнаємо.

— Мамо, бабуся доросла. Куди їхати, вона вирішить сама, — відповіла я з несподіваним для себе спокоєм і закінчила розмову…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

1

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію
Людмила прекрасная история, очень трогательная. Перечитываю!Казахстан

Viva babushka!

Усі обговорення

Ще з рубрики «Сім'я»

Усі історії рубрики