Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Донька продала будинок матері, поки та відновлювалася після операції, але в бабусі був свій план

Частина 7 з 9

Раніше я ніколи не обривала маму. Тепер телефон мовчав, руки в мене тремтіли, а крізь тремтіння проступало дивне полегшення. Наче всі свої двадцять дев’ять років я несла рюкзак із камінням і нарешті дістала звідти перший камінь.

О 12:10 двері контори відчинилися. Аркадій Лозинський викотив крісло колісне на вулицю. Бабуся тримала сірий конверт; щоки в неї розрум’янилися, наче після двох чарок наливки.

— У неділю буду в тебе, Євгенієчко. О четвертій, — сказав адвокат, нахиляючись поцілувати їй руку.

— Чекаю, Аркашо. Папери прихопи. І зуби — вибери кращі.

Він засміявся по-хлопчачому й стукнув тростиною об тротуар.

У машину бабуся сіла з моєю допомогою. Дружок негайно вмостився в неї на колінах.

— І що ми тепер робитимемо? — запитала я, застібаючи пасок безпеки. — Може, до мене? На дивані влаштуєшся. Якщо треба, я відпустку візьму.

Бабуся провела долонею по рудій шерсті, подивилася на мене.

— Додому.

— Але ж, бабусю… Як додому? Його ж уже немає.

Вона усміхнулася, наче знову роздавала карти для тисячі.

— Ірочко, їдь. Не питай дурниць. Бабуся розуміє, що робить.

На путівці я вже чула власне серцебиття. Попереду могло виявитися що завгодно: сміттєвий контейнер, мікроавтобус, вікна без шибок, тато в роздертих спортивних штанях. Але ні контейнера, ні мікроавтобуса більше не було.

Один-єдиний працівник у світловідбивному жилеті стояв на подвір’ї. Я впізнала того, хто напередодні знімав Дружка, який повис на татовій холоші. Побачивши бабусю, він зняв кепку.

— Добрий день, Євгеніє Романівно. Нам адвокат зателефонував. Зробили все на ваше прохання, речі розставили назад. А крісло, — він показав на ґанок, — ми першим дістали.

Воно стояло там, де й раніше: дідусеве крісло. На ньому залишилися подряпини, спинка розхиталася, але місце на ґанку знову було зайняте.

Бабуся довго дивилася туди, перш ніж попросила допомогти їй вийти. До ґанку рушила на милицях, повільно, зціпивши зуби від болю. Підтримувати себе не дала. Діставшись до крісла, сіла й поклала долоню на ту частину підлокітника, де зазвичай лежала дідусева рука. Дружок видерся їй на коліна.

— Повернулася, Федю. Пам’ятаєш, я казала, що повернуся.

Того дня більше ні на які запитання в мене не залишилося сил. На старій кухні я приготувала чай, потім сіла на сходинку. Ми дивилися на сад і на мою яблуньку. З неї осипалося останнє жовте листя.

Розібратися в усьому мені судилося через два дні, одночасно з рештою рідних. У неділю до четвертої біля хвіртки зупинилися дві машини: батьківський сріблястий універсал і червоний спортивний автомобіль Дениса. З братом приїхала Вікторія.

Про те, що бабуся сидить на ґанку, наче нічого й не сталося, мама дізналася ще в п’ятницю від тітки Жанни, сусідки за парканом. Два дні вони з татом радилися й збиралися.

Першою вийшла мама — бліда, губи стиснуті, пальто застебнуте до горла. За нею тато в нових негнучких джинсах: ніби спеціально шукав тканину для Дружкових зубів.

— Мамо, це що за цирк? — почала вона від хвіртки, не привітавшись. — Навіщо ти сюди приїхала? Будинок продано, він більше не твій. Сідай негайно, поїдемо в центр. Кімната з п’ятниці на тебе чекає.

— Уже оплачена? — здивувалася бабуся, не підводячись. — Цікаво, Наталочко, чим? Чи не моїми грошима, до яких тебе тепер не підпустять?

Мама почервоніла.

— Гроші сімейні! Нам теж належить. Денисові одружуватися, у Василька борги. А ти на них сидиш, як квочка на яйцях…

— Це я знаю, — підхопила бабуся. — Чоловік твій п’ять років мені про квочку розповідає. Змініть уже щось, слухати нудно.

Тато ступив до неї. Дружок одним стрибком зіскочив із бабусиних колін; почулося гарчання. Тато повернувся на колишнє місце.

— Вона не при своєму розумі! — заволав він звідти. — Перелом, знеболювальне, вісімдесят один рік! Хіба вона щось тямить? Знадобиться — доб’ємося визнання недієздатною. Іро, ти даватимеш свідчення!

— Неодмінно, тату, — сказала я й стала біля крісла. — Тільки навряд чи тобі сподобаються мої свідчення.

Біля червоної машини Денис дивився собі під ноги. Вікторія схрестила руки й розглядала моїх батьків із виразом обличчя, який ставав дедалі дивнішим.

Рівно о четвертій під’їхала стара машина кольору слонової кістки, начищена до блиску. З неї вийшов Лозинський: темно-синій костюм, білий метелик, срібний набалдашник тростини. Крім шкіряної теки, у нього був букет чайних троянд…
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

1

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію
Людмила прекрасная история, очень трогательная. Перечитываю!Казахстан

Viva babushka!

Усі обговорення

Ще з рубрики «Сім'я»

Усі історії рубрики