Собаку ми купили для сина, а за три тижні відвезли назад

Собаку ми купили для сина, а за три тижні відвезли назад. Не тому, що він гриз меблі чи бруднив килим. Просто в нашому домі в нього було все, крім людини, на яку він чекав.

Синові тоді виповнилося дванадцять. Він давно просив собаку, ми з чоловіком нарешті погодилися. Цуценя брати не хотіли: обоє працювали й розуміли, що на перший час нас просто не вистачить. Знайшли оголошення про трирічного спанієля.

На фотографіях пес лежав біля крісла, поклавши голову на капець. В оголошенні було написано: «У добрі руки, за невелику плату. Тільки в сім’ю».

Господиню звали Марія Іванівна. Ми приїхали до неї у звичайну п’ятиповерхівку. Вона відчинила двері, а собака стояв за її ногами й дивився на нас.

— Біме, познайомся, — сказала вона.

Він дозволив синові погладити себе, але відразу повернувся до господині.

Марія Іванівна пояснила, що чоловік після хвороби майже не виходить із дому. Їй доводиться допомагати йому, їздити до лікарів, по продукти. Гуляти із собакою важко, залишати чоловіка надовго страшно. Донька живе далеко, приїжджати постійно не може.

Я запропонувала ще подумати. Вона відповіла, що думає вже два місяці.

Разом із Бімом нам віддали миски, повідець і стару картату підстилку. Нову, яку ми заздалегідь купили, Марія Іванівна похвалила, але попросила поки покласти поруч обидві.

Коли ми йшли, вона сіла на табурет біля дверей. Чоловік тихо покликав її з кімнати. Бім спробував повернутися на цей голос, і синові довелося зупинитися.

Потім господиня сама провела нас до машини. Поцілувала собаку в голову й швидко пішла. Я бачила, що вона плаче, але вирішила, що це неминуче. Розлучатися з улюбленою твариною, звичайно, важко.

Перші дні Бім поводився тихо. Їв потроху, гуляв охоче, виконував знайомі команди. Але вдома майже весь час лежав у передпокої. Щойно хтось проходив сходами, він підводив голову.

Син носив йому іграшки, сідав поруч із книжкою. Бім дозволяв себе гладити, іноді приносив м’яч, а потім знову йшов до дверей.

Ми відвезли його до ветеринара. Лікар оглянув собаку, розпитав про переїзд, сказав стежити за апетитом і станом, дати час освоїтися. Ми намагалися його не квапити.

Марія Іванівна телефонувала щовечора. Спочатку я бадьоро відповідала, що все добре. Потім зізналася: він ніяк не звикне.

Вона замовкла, а тоді запитала:

— Він свою підстилку під двері не тягне?

Тягнув. Я ще дивувалася, навіщо йому спати на протязі.

— Він у нас там лежав, коли Віктор із роботи повертався, — пояснила вона. — Звичка залишилася.

На третьому тижні син сам попросив відвезти Біма в гості. Ми заздалегідь домовилися, що це буде коротка зустріч.

До їхнього під’їзду собака дійшов спокійно. Але біля знайомих дверей почав тягнути повідець. Коли Марія Іванівна відчинила, Бім прослизнув повз неї просто в кімнату.

Її чоловік сидів у кріслі. Пес поставив передні лапи йому на коліна, і старий обійняв його за шию. Я стояла в коридорі й чула, як він кілька разів повторив: «Ти повернувся».

Син сів на кухні. Ми пили чай, розмовляли. Бім приніс своєму господареві пошарпаний м’яч, який знайшов під кріслом, потім ліг біля його ніг.

Коли зібралися йти, довелося кликати його тричі.

Уже в машині син сказав:

— Мам, давай не будемо його забирати.

Мені стало прикро за нього. Він стільки чекав на собаку, готував йому місце, вставав раніше, щоб устигнути погуляти перед школою. Я запитала, чи він упевнений.

— Упевнений. Він там інший.

Увечері ми з чоловіком довго обговорювали, як можна допомогти. Жили ми за чотири квартали від них. У мене кілька днів на тиждень була робота з дому, син після школи зазвичай тинявся у дворі. Постійно гуляти замість інших людей ми не могли, але частину прогулянок узяти на себе — цілком.

Зателефонували Марії Іванівні. Спочатку вона відмовлялася: незручно, ми вже заплатили, дитина засмутиться. Я сказала, що дитина якраз першою це запропонувала.

Ми повернули Біма й домовилися про прогулянки на найближчий місяць. Гроші вона хотіла віддати відразу, але ми попросили купити на них корм. Жодної великої суми там не було.

Місяць минув, потім другий. Долучився їхній сусід, з яким раніше лише віталися в ліфті. Донька знайшла людину, яка допомагала батькам із побутовими справами. Марії Іванівні стало легше, і частину прогулянок вона знову взяла на себе.

Ми не ходили до них щодня. Бувало, переносили зустрічі, їхали кудись, сперечалися із сином, коли йому не хотілося виходити під дощ. Але зв’язок не обірвався.

За пів року взяли іншого собаку, з притулку. Бім від цього не перестав бути нашим приятелем.

Зараз син уже студент. Коли приїжджає додому, обов’язково заходить до Марії Іванівни. Бім посивів, сходами піднімається повільно, але, як і раніше, приносить йому м’яч.

Нещодавно син надіслав мені фотографію: він сидить на підлозі біля того самого крісла, Бім поруч. Підписав: «Зайшов на десять хвилин. Уже дві години тут».