Свекруха почала виносити продукти з ювілею Марини, але з гостьової спальні вийшли

— Віктор однаково на твій день народження не прийде. Та й мені ніколи, — заявила свекруха, спритно перекладаючи балики й червону ікру до своєї велетенської картатої сумки, що вже чимало бачила на віку. — Нам із ним на город їхати треба. У нас там робота горить, а у вас тут на дачі все одно це добро пропадає. Ви ж святкувати не вмієте, друзі твої, Мариночко, й бутербродами з плавленим сиром чудово обійдуться.

Марина, яка стояла біля обробної дошки зі щипцями для м’яса в руках, аж кліпнула від такої раптової, первісної нахабності. Ювілей обіцяв бути насиченим. Її тридцятиріччя почалося з ідеального літнього ранку. Сонце лагідно прогрівало дерев’яні стіни старої батьківської дачі. У відчинені вікна вливався густий аромат квітучих яблунь, а на плиті тихо булькотіла величезна каструля з молодою картоплею. Марина готувалася до свята цілий тиждень. Вона витратила чималу частину своєї заначки на справжнє гастрономічне свято.

У холодильнику, який зараз безжально грабували, маринувалися шампури із соковитим свинячим ошийком у гранатовому маринаді. Спочивала запечена з часником домашня буженина завбільшки з добрячий футбольний м’яч. Чекав свого часу триярусний торт зі свіжими ягодами. Ховалися нарізки дорогих сирів, копченостей і рибних делікатесів. Чоловік Віктор поїхав рано-вранці, туманно пославшись на термінові робочі поїздки й пообіцявши повернутися до полудня. Марина не заперечувала. Їй потрібен був простір для кулінарних маневрів, але замість чоловіка вранці на порозі з’явилася Оксана Дмитрівна.

Свекруха з’явилася без дзвінка, без стуку, наче матеріалізувалася з ранкової роси. Вона влетіла до кухні з трьома бездонними баулами, проігнорувала привітання невістки й цілеспрямованим кидком рушила до білосніжного дводверного холодильника. Дверцята розчахнулися, не в змозі опиратися натиску, і почалася експропріація. Марина сперлася стегном на стільницю, схрестила руки на грудях і мовчки спостерігала за цим дивовижним явищем природи. Влаштовувати істерики вона не любила.

Сльози, крики, хапання за руки — це доля слабких натур, схильних до телевізійних драм. Марина ж мала характер, загартований роками роботи з важкими підлітками у спортивній школі. Вона воліла діяти скальпелем, а не іржавою сокирою.

— Оксано Дмитрівно, — голос Марини звучав спокійно, майже лагідно, — а Віктор, значить, проміняв мій ювілей на прополювання ваших кабачків. Яка відданість ботаніці.