Свекруха почала виносити продукти з ювілею Марини, але з гостьової спальні вийшли

— Саме так, — бадьоро озвалася родичка, закидаючи зверху дві упаковки маслин і баночку в’ялених томатів. — Він же чоловік, йому справжньою працею займатися треба. Землю обробляти, а не в гамаках тут із вашими хіпстерами висиджувати. У нас там паркан похилився, сітку натягуватимемо. А ти, Марино, забагато грошей на їжу спускаєш. Марнотратниця. Ну навіщо тобі стільки риби? У вас що, ведмедів у гості чекають?

Марина всміхнулася. Ведмедів у гості справді чекали, але свекрусі про це поки що знати не слід було. З-під кухонного диванчика повільно, з гідністю пухнастого лорда виліз величезний рудий кіт Барсик. Зачувши запах рибної нарізки, яку Оксана Дмитрівна необачно поклала на самий край столу, Барсик напружився. Він безшумно застрибнув на табурет, простягнув пазуристу лапу й акуратно підчепив скибочку сьомги.

— А киш, тварюко! — гаркнула свекруха, помітивши пропажу.

Вона замахнулася на кота пучком кропу, але Барсик лише зневажливо сіпнув вухом, проковтнув здобич цілком і зіскочив на підлогу, усім своїм виглядом показуючи, що він тут господар, а свекруха — тимчасове непорозуміння.

— Оксано Дмитрівно, кріп залиште, він для салату, — лагідно порадила Марина, не змінюючи пози. — І, може, буженину не варто на саме дно класти. Розчавите, і буде у вас м’ясне пюре.

Свекруха завмерла, недовірливо скоса глянула на невістку, чекаючи підступу. Але Марина всміхалася щиро й відкрито. Ця усмішка мала б насторожити будь-яку людину, що мала бодай зачатки інстинкту самозбереження. Та Оксана Дмитрівна була засліплена жагою дармової наживи.

— Нічого не розчавлю, — буркнула вона, перекладаючи запечене м’ясо вище. — Я, між іншим, про ваш бюджет дбаю. Віктор гарує з ранку до вечора, а ти делікатеси скуповуєш. Родичам своїм, мабуть, замилювати очі зібралася. От я й рятую сім’ю від розорення.

Сумка номер один була набита вщерть і застебнута на міцну блискавку. Свекруха важко задихала. Чоло вкрилося потом, але вона вперто потягнулася по другий баул. Холодильник стрімко порожнів, набуваючи сиротливого вигляду. На полицях залишалися тільки банки з торішнім варенням, зів’ялий пучок петрушки й половинка лимона, яку Оксана Дмитрівна гидливо відсунула вбік. Марина кинула короткий погляд на настінний годинник. Пів на одинадцяту.