Життя без прикрас
Ворота колонії зачинилися за спиною з тим особливим брязкотом, який Віктор Тесля чув у кошмарах усі чотири роки. Тільки тепер звук був іншим: не замикав, а випускав. Березневий вітер ударив в обличчя — мокрий, із запахом талого снігу й дизельного вихлопу від фур, що проїжджали повз. Віктор стояв на узбіччі державної траси в старій куртці, яку здав на зберігання ще до вироку, з поліетиленовим пакетом у руках, де лежали документи, пара купюр і потертий мобільник без сімки.
На вигляд йому було трохи за сорок, хоча в паспорті значилося тридцять вісім. В’язниця додала зморщок навколо очей і сивини на скронях, але руки — руки хірурга — лишилися колишніми: довгі пальці, точні рухи, та особлива впевненість, яка не зникає навіть після чотирьох років без скальпеля. До найближчого селища було кілометрів сім розбитим асфальтом. Віктор закинув пакет на плече й пішов, не озираючись. Озиратися він відвик на другий рік ув’язнення — безглузде заняття, коли позаду лише бетонний паркан із «колючкою».
Машини проносилися повз, обдаючи брудною водою з калюж. Ніхто не зупинявся підібрати попутника в тюремній куртці — це було видно за кілометр, і Віктор не ображався. Сам би, мабуть, теж не зупинився. Хоча ні, от саме він би зупинився. За це й сів. Небо затягло до обіду, і коли Віктор пройшов три кілометри, почався той особливий березневий дощ зі снігом, який пробирає до кісток за п’ять хвилин.
Він пришвидшив крок, прикриваючи голову коміром, і тут почув вереск гальм. Сріблястий седан занесло на повороті — водій не впорався з керуванням на мокрій дорозі. Машина пробила хистку огорожу й перекинулася вниз, до річки, що розлилася після весняного паводка. Віктор кинув пакет і побіг. Схил був крутий, брудний, ноги ковзали по пожухлій торішній траві. Седан лежав на боці, наполовину у воді, яка швидко прибувала. Каламутний потік лизав дах, просочуючись крізь розбите лобове скло.
У машині билася жінка. Молода, з величезним животом, волосся прилипло до закривавленого чола. Вона гатила в заклинені дверцята й щось кричала, але за шумом води Віктор не чув. Він пірнув. Вода обпекла холодом, миттю просочивши куртку, штани, черевики. Течія била в бік, норовлячи потягти вниз, до корчів. Віктор ухопився за ручку задніх дверцят, смикнув — марно. Перебрався до лобового скла, вибитого від удару, протиснувся всередину, порізавши плече об гострий край.
— Зараз, зараз. — Він намагався говорити спокійно, хоча серце калатало десь у горлі. — Не смикайся, я витягну.
Жінка втупилася в нього збожеволілими від страху очима. Пасок безпеки намертво заклинило, пряжка пішла під воду. Віктор намацав ніж у бардачку — маленький, із червоною ручкою, для фруктів — і різонув по стрічці.
— Давай на мене. — Він обхопив її за плечі. — Відштовхуйся ногами.
Вона застогнала, притиснувши руки до живота.
— Не можу. Почалося, здається.
— Трясця твоїй матері, — вихопилося у Віктора.
Він витягнув її крізь лобове скло, виволік на берег, подалі від води. Поклав на куртку, яку зірвав із себе одним рухом. Жінка була при тямі, але біла як крейда й тремтіла так сильно, що цокотіли зуби.
— Як тебе звати?
— Д-дарина. Дарина.
— Дарино, слухай мене. Я лікар. Був лікарем. Хірург. Зараз подивлюся, що там.
Вона не запитала, чому «був». Схопила його за руку й стиснула з такою силою, що побіліли кісточки.
— Дитина… Врятуй дитину.
— Обох урятую. Тихо.
Віктор працював на автоматі, як колись у приймальному відділенні, коли привозили всіх підряд і ніколи було думати. Оглянув, переконався: води відійшли, розкриття повне, голівка вже прорізується. Пологи стрімкі, вочевидь, спровоковані аварією та стресом.
— Дарино, тужся за моєю командою. Не на вдиху, а на видиху — зрозуміла?
Вона кивнула, закусивши губу. Розумниця, не істерить, не кричить, робить, що кажуть. Повз промчала фура, не зупинившись. Потім легковик. Віктор навіть не підвів голови, ніколи було махати руками, він тримав голівку дитини, спрямовував, відчуваючи під пальцями те особливе, вже забуте відчуття нового життя.
— Давай, Дарино. Ще раз. Сильніше. Сильніше!
Поділіться враженням від історії
1Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.
Щиро дякую за щиру і змістовну розповідь життєву справжню я не читала а проживала разом з ними