Життя без прикрас
Я ще не дійшов до хвіртки, а з дому вже виносили день народження мого онука: торт, стільці, скатертину. Близько двадцяти людей виходили з усім цим під дощ. Ішли через мене.
Вранці я встав, як завжди, о шостій годині. Білу сорочку випрасував сам, черевики вичистив; із шафи дістав темно-сірий костюм, що лишився там висіти після проводів у відставку. З краваткою довелося поморочитися: зав’яжу, розв’яжу, почну знову. За тридцять вісім років я звик давати їй раду за дванадцять секунд, навіть не підходячи до дзеркала.
Потім пів години просидів на табуретці в передпокої. Одягнений, із ключами в руці. Усе чекав, що відмовлюся від поїздки.
Не відмовився.
На повороті з Берестяного шосе я пригальмував біля старої циганки з квітами. Приїжджати з порожніми руками не можна, а що купувати, я не знав. Під тополею, біля кошика, прикритого від мряки клейонкою, сиділа сухорлява смаглява жінка. Біла коса обвивала голову, поверх неї була пов’язана вицвіла бордова хустка.
— Порадьте щось для молодої жінки, — попросив я. — Я не знаю, які квіти їй подобаються.
Вона підвела очі. Довго дивилася мовчки, потім сама відібрала білі айстри й додала три гілочки горобини. Я розрахувався і вже повернувся до машини, коли вона вхопила мене за рукав пальта — так міцно, що я впустив решту в калюжу.
— Сорок хвилин зачекай. Потім поїдеш.
За мої тридцять вісім суддівських років — спершу в районному суді, потім в обласному — мені довелося вислухати і крики підсудних, і погрози їхніх рідних. Одного разу біля суду прокололи всі чотири колеса моєї машини. Командувати мною намагалося багато хто; зазвичай вистачало погляду, щоб людина замовкла.
Я подивився на продавчиню саме так, згори вниз. На неї це не подіяло.
— Заберіть руку. На мене о третій чекають.
— Знаю я, на котру годину. Почекай сорок хвилин, Вадиме Леонідовичу, заради Наталі.
Пальці розтиснулися, але піти я не зміг. Так і залишився з букетом на узбіччі. Незнайома жінка знала моє ім’я та по батькові — я був певен, що бачу її вперше. Тоді був певен. Але звідки в неї це «Наталя»?
Дружини не стало два роки тому. Так називали її я і найближчі. А я гадав, що інших найближчих людей у неї, крім мене, немає.
— Звідки ви мене знаєте?
Замість відповіді вона нахилилася над кошиком і взялася до айстр, наче поруч уже ніхто не стояв.
— А дружину мою звідки знаєте?
— Сорок хвилин, — повторила вона, не відриваючись від квітів. — Сам побачиш.
На цьому розмова скінчилася. Жінка накрила кошик клейонкою, підняла його й рушила геть. Не до зупинки й не шосе: навпростець, за паркани, мокрими городами, до початку вулиці Медункової. Ішла вона з такою швидкістю, з якою старі не ходять.
Повернувшись за кермо, я поклав букет на сусіднє сидіння. На годиннику було за двадцять третя. До будинку сім Медунковою — лише три хвилини. Ніщо не заважало приїхати точно на призначену в листі годину.
У суді секретарі позаочі прозвали мене «міським годинником»: за тридцять вісім років жодного запізнення на засідання. Зараз теж можна було їхати. Можна було посміятися з дивного прохання, а то й звернутися до поліції — хто знає, що в цієї жінки на думці.
Рука лягла на ключ запалювання й завмерла. У вухах стояло: «Заради Наталі». До того ж я вірив, що за тридцять вісім років навчився помічати брехню з того, як людина витримує погляд. Продавчиня, на моє переконання, говорила правду. Знала щось, перед чим моє прибуття рівно о третій втрачало значення.
Двірники розмазували мряку по склу. Я намагався розібратися відразу в трьох речах: звідки циганка з узбіччя знає нас із дружиною, чому призначила саме сорок хвилин, не десять хвилин і не годину, і як я дожив до дев’ятиріччя власного онука, так і не познайомившись із ним.
Із внутрішньої кишені я дістав його листа. За останні кілька днів прочитав, мабуть, сто разів. Водночас на килимок вислизнув пожовклий аркуш, складений увосьмеро й протертий на згинах до дірок. Його я підняв і відразу сховав. Читати не було потреби: заголовок районної газети пам’ятав напам’ять.
«Суддя, який пожалів палія».
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.