— Тату, чому ти ніби навмисне заплющуєш очі? Їй потрібен не ти, їй потрібен твій дім! — Ольга вже не просто сперечалася, вона майже зривалася на крик, і в голосі звучав розпач. — Я щойно чула, як вона розмовляла з подругою. Чула сама, розумієш? Вона обговорювала, що буде, коли ваш шлюб закінчиться! Вона тебе не любить. Вона чекає, коли тебе не стане. Вона хоче звести тебе в могилу!
Семен Ілліч дивився на доньку так, ніби не відразу розумів зміст її слів. Кожна фраза ніби падала перед ним важко й глухо, не даючи ні ступити вперед, ні відступити. Він хотів заперечити, сказати, що Ольга помилилася, що Варвара не здатна на таку підлість, але біль і злість у доньчиному голосі змусили його змовкнути. Упевненість, за яку він тримався останні місяці, раптом дала тріщину.
Семен Ілліч втратив дружину два роки тому.
З Анною Єгорівною вони прожили майже сорок років. Не так, як показують у красивих історіях, де все гладко й святково, а по-справжньому: з утомою, образами, примиреннями, тяжкими часами й тихою радістю звичайних днів. Бувало, грошей не вистачало навіть на найнеобхідніше, бувало, сварилися через дрібниці, бувало, тижнями ходили мовчазні. Але в головному вони завжди залишалися поруч. Анна Єгорівна вміла вчасно зупинитися й не сказати зайвого, а Семен Ілліч навчився першим підходити миритися, навіть коли заважала гордість.
Доньку вони виховували суворо, але без жорстокості. Ольга з дитинства знала, що за свої вчинки треба відповідати, але також знала: вдома її завжди вислухають. Вона вивчилася, вийшла заміж, народила сина й стала жити окремо. Батьки не лізли в її сім’ю з порадами, зате з’являлися поруч щоразу, коли була потрібна підтримка. Коли Ольга приїжджала до них, Анна Єгорівна відразу бралася поратися біля плити, Семен Ілліч діставав із комори найсмачніше, а онук бігав подвір’ям так вільно, ніби це подвір’я було цілим всесвітом.
Коли Анни Єгорівни не стало, дім наче втратив голос.
Перші місяці Семен Ілліч жив ніби в тумані. Прокидався, ішов на кухню, ставив воду, діставав дві чашки — і тільки потім згадував, що друга більше нікому не потрібна. Іноді йому вчувалося, що зараз рипне підлога, з кімнати вийде дружина, поправить на плечах стару хустку й невдоволено скаже, що він знову залишив відчиненим вікно. У такі хвилини йому хотілося вірити, що все, що сталося, — лихий сон, який ось-ось обірветься.
Але двері залишалися зачиненими…
