А, це знову ви. Проходьте, радий бачити вас у своєму тихому куточку. Здогадуюся, прийшли по нову історію. Що ж, раз уже завітали, розповім.
Трапилася вона мені випадково. Розбирав старі папери, збирався розтопити піч, і раптом серед пожовклих сторінок помітив замітку. Спершу хотів просто пробігтися очима, але заголовок ніби вхопив мене за рукав. Дочитав до кінця, а потім ще довго сидів мовчки.
Імена, як завжди, я змінив. А сама історія почалася зимовою дорогою, коли скло старої машини швидко затягувало мокрим снігом.
Щітки двірників ходили туди-сюди, змітаючи білі пластівці. Мотор натужно гудів, із пічки тягло сухим теплом. У салоні було тісно, душно й тривожно, бо на руках у жінки знову розплакався немовля.
— Він знову кричить, — втомлено видихнув Матвій, не відриваючи погляду від дороги. — Що цього разу?
— А я звідки знаю? — роздратовано відповіла Ніна, притискаючи дитину до грудей. — Ти ж у нас усе розумієш, от і скажи.
— Я наче не заявляв, що все розумію, — пробурмотів він і звернув на вузьку засніжену дорогу. — Просто…
— Що “просто”?
