— Просто не починай, якщо сама не знаєш, що робити.
Ніна замість відповіді почала тихенько заколисувати малюка. За кілька секунд плач ущух. Жінка переможно глянула на чоловіка.
— Бачиш? Іноді треба просто не розумувати.
Матвій хотів щось сказати, але машина наскочила на вибоїну. Їх так трусонуло, що дитина знову зайшлася гучним плачем.
— Ну от, бачу, — криво всміхнувся Матвій.
— Ти навмисне? — спалахнула Ніна, знову заколисуючи сина. — Спеціально так їхав?
— Ніно, вибоїна тут з’явилася не на моє прохання.
— Тоді хоча б не тішся.
— Я не тішуся, — Матвій постукав пальцями по керму й видихнув. — Гаразд. Уже майже приїхали. Дім он там.
Серед снігу показався невеликий старий будиночок із вицвілими стінами й кривуватим дахом. Він стояв трохи осторонь дороги, ніби давно звик до самотності. Під’їзд до нього ніхто не чистив, тож машину довелося залишити на узбіччі.
— Килимової доріжки не обіцяю, — спробував пожартувати Матвій, вибираючись назовні. — Доведеться добиратися як є. Але наступного разу, чесне слово, буде доріжка.
— А на руках донести не хочеш?
