Олена Миронова сиділа в швейному цеху виправної установи, схилившись над машинкою, і дивилася перед собою так, ніби за цим сірим столом уже давно не було ні тканини, ні голки, ні глухого шуму довкола. Перед очима все пливло. Нитка то рвалася, то плуталася, строчка йшла вбік, а щільний матеріал ніяк не хотів підкорятися її рукам.
Вона й досі не могла повірити, що це відбувається саме з нею. Ще зовсім недавно її ім’я в лікарні вимовляли з повагою. Вона була кардіохірургинею, людиною, якій довіряли найкрихкіше — людське серце. А тепер сиділа серед жінок із важкими долями, в однаковому одязі, під постійним наглядом, і намагалася шити робочу форму, хоча ніколи в житті не тримала в руках тканину з таким розпачем.
Пальці дрібно, зрадливо тремтіли. Не від холоду. Від страху, приниження і страшного відчуття, що колишнього життя більше немає. Не було операційної, стерильного світла, спокійних голосів асистентів, звичної ваги інструмента в долоні. Її руки, колись точні й упевнені, тепер не слухалися. А ж вони були створені не для грубої тканини. Вони вміли боротися за життя.
Медицину Олена полюбила ще дитиною. Вона не пам’ятала себе без цієї мрії: стати лікаркою, допомагати, рятувати, повертати людям надію. Заради цього вона пройшла роки навчання, нічні чергування, втому, перші страхи перед складними операціями й довгий шлях до визнання. Вона досягла всього, про що мріяла. Але один випадок, який слідство і суд назвали лікарською помилкою, перекреслив її долю так різко, ніби хтось одним рухом вирвав сторінку з її життя.
Її думки розірвав різкий окрик:
