Двері камери 208 не відчинялися. Вони роззявлялися, мов паща іржавого чудовиська. Коридорний похмурий прапорщик із червоним від постійного недосипу обличчям штовхнув Кирила в спину.
Не сильно, але достатньо, щоб той, спіткнувшись об високий поріг, влетів усередину, ледь не впустивши свій худий поліетиленовий пакет. — Заходь, студенте, розташовуйся. Чай, кава, потанцюємо, — буркнув прапорщик і з гуркотом захлопнув двері.
Брязнув засув, потім другий. Звук був остаточний, як удар молотка по кришці труни. Кирило поправив окуляри на переніссі.
Оправа була тонка, рогова. Дужка перемотана синьою ізолентою. Наслідки затримання.
На ньому був розтягнутий сірий светр у ковтунцях і вельветові штани, які в 99-му році носили тільки шкільні вчителі або закінчені невдахи. Зовні він був ідеальною жертвою. Ботан, терпила, солоденький.
Кирило підвів очі. Камера була невелика, на чотири шконки. Стіни пофарбовані в ядучо-зелений колір, який тиснув на психіку навіть сильніше, ніж запах.
А пахло тут густо — застарілим потом, дешевим тютюном без фільтра і сирою штукатуркою. Але головним тут був не запах. Головними тут були люди.
Їх було троє. І вони чекали на нього. На нижніх нарах, просто навпроти входу, сиділа людина-гора.
Він був величезний. Майка-алкоголічка ледь стримувала бугри м’язів, укритих синьою в’яззю татуювань. Обличчя в нього було широке, пласке, з перебитим носом і маленькими глибоко посадженими очима, в яких не було нічого людського, лише холодний, оцінювальний інтерес м’ясника до туші.
Це був Валера, він же Людожер. Старший прес-хати. Ліворуч навпочіпки біля столу сидів другий, щуплий, жилавий, із бігаючим поглядом і нервовими руками.
Він крутив у пальцях заточену алюмінієву ложку. Це був Штопор. Психопат, якого тримали тут для брудної роботи, коли треба було пустити кров.
Третій, Мовчун, лежав на верхній шконці, відвернувшись до стіни. Видно було тільки широку спину й голений потилицю. — Вечір у хату, — тихо, із запинкою промовив Кирило.
Голос його здригнувся, зриваючись на фальцет. Людожер повільно відклав сканворд, який розгадував. Подивився на Кирила, як на таргана, що виповз на середину кухні.
— Який тобі вечір, опудало! — прогуркотів він. Голос був низький, грудний, ніби каміння перекочувалося в бочці. — У тебе, сучонку, тепер ніч полярна.
Штопор хихикнув, пробуючи вістря ложки пальцем. — Ой, який інтелігентний хлопчик до нас заїхав, Валеро. В окулярах.
Мабуть, книжки розумні читає. Кирило притис пакет до грудей. Серце його билося рівно.
60 ударів за хвилину. Зовнішнє тремтіння було рефлексом, маскуванням, яке він навіть не контролював свідомо. Тіло боялося.
Розум записував. — Мене Кирилом звати, — сказав він, намагаючись не дивитися в очі Людожерові. — Стаття за шахрайство.
Шахрайство. Шахрайство. Людожер підвівся.
Камера відразу стала тісною. Він підійшов до Кирила впритул, обдавши його запахом часнику й важкого чоловічого духу. — Банки грабував, чи що?
