— Ти більше ніколи не спускаєшся туди, Маріє. Ніколи.
Шейх Саїд сказав це тихо, майже м’яко, але від його голосу в Марії по спині пробіг холод. Він стояв на початку службових сходів у білій кандурі, босий, із чашкою міцної арабської кави в руці. За його спиною виблискував мармуровий коридор, віддзеркалювалися бронзові ліхтарі, тихо гули кондиціонери, а за високими вікнами темнів сад із пальмами й басейном.
Марія завмерла, не встигнувши навіть покласти долоню на ручку дверей.
— Я просто почула шум, — вичавила вона. — Думала, хтось із прислуги…
— Прислуга знає, куди їй можна ходити.
Він не підвищив голосу, але саме це лякало найдужче. У його домі ніхто не сперечався. Охорона біля воріт опускала очі, керуючий відповідав коротко й шанобливо, жінки з кухні говорили пошепки, а покоївка Ірина щоразу блідла, коли Марія намагалася заговорити з нею про нижній рівень.
— Це технічний поверх, — вів далі Саїд. — Генератори, насоси, старі комунікації. Там небезпечно.
— Тоді чому двері замкнені ззовні?
На мить його обличчя стало непорушним. Потім він усміхнувся, але усмішка не дійшла до очей.
— Бо я дбаю про тебе.
Марія опустила погляд. На її пальці виблискувала каблучка з великим прозорим каменем, надто яскрава, надто важка. Чотири місяці тому вона дивилася на неї як на доказ дива. Тепер каблучка здавалася маленькою печаткою на чужому договорі, який вона підписала, майже не читаючи.
Вона приїхала до ОАЕ рік тому — спершу на сезонну роботу в салон при дорогому готелі, потім залишилася за контрактом. Українка, двадцять чотири роки, охайна, усміхнена, з дипломом косметолога й вічною тривогою за матір, якій були потрібні ліки та обстеження. У Дубаї Марія звикла до всього: до спеки, що била в обличчя навіть уночі, до запаху спецій у маленьких крамницях, до сяйливих вітрин, до жінок в абаях, до чужих мов довкола. Вона думала, що навчилася бути обережною.
Та шейх Саїд з’явився надто красиво.
Він був не тим казковим правителем із кіно, а впливовою людиною зі старого роду: земля, готелі, транспортна компанія, зв’язки, ім’я, яке відчиняло двері без пояснень. До салону він прийшов із сестрою, потім надіслав Марії квіти, далі запросив на вечерю в ресторан, звідки було видно море. Він слухав її так уважно, що Марія вперше за довгий час відчула себе не обслуговчим персоналом, а жінкою, якою дорожать.
Коли мати Марії потрапила до лікарні, Саїд оплатив лікування раніше, ніж Марія встигла попросити. Він сказав:
— У моєї дружини не повинно бути таких страхів.
Вона тоді засміялася крізь сльози.
— Я ще не ваша дружина.
— Отже, це треба виправити.
Весілля було тихим і дивним. Не таким, як Марія уявляла в дитинстві. Кабінет із важкими шторами, документи арабською й англійською, перекладач, юрист, кілька родичів Саїда, які усміхалися ввічливо, але холодно. Марія підписувала папери, слухаючи, як Саїд шепоче їй:
— Це формальності. Я все влаштував.
Вона вірила. Їй хотілося вірити.
Після весілля він перевіз її до свого палацу на околиці Абу-Дабі — величезної вілли за високими білими мурами, з внутрішнім садом, фонтаном, кімнатами для гостей, чоловічим маджлісом, жіночою половиною, басейном під навісом і окремим крилом для персоналу. Дім був красивий до неправдоподібності. Мармурові підлоги, різьблені ширми, килими, по яких Марія боялася ходити босоніж, срібні таці з фініками, запах уда й рожевої води.
І все ж із першого дня вона почувалася не господинею, а дорогою річчю, яку поставили на видне місце й заборонили чіпати без дозволу.
Саїд вибирав їй одяг. Він казав, із ким їй можна зустрічатися. Переконував, що паспорт краще зберігати в його сейфі, бо «так безпечніше». Перевіряв, кому вона пише. М’яко, лагідно, ніби дбав. Але якщо Марія сперечалася, його м’якість зникала.
— Ти в моїй країні, — казав він. — Тут інші правила.
Найбільше Марія боялася підвалу….
