Копіювання заборонено

Тексти Realish захищені авторським правом. Публікувати їх на інших сайтах, у соцмережах і групах без дозволу редакції не можна.

Копії у Facebook ми оскаржуємо: їх видаляють, а за повторні порушення сторінки й групи можуть заблокувати.

Поділитися історією можна посиланням.

Помста сироти: вона повернулася в село не одна

Помста сироти: вона повернулася в село не одна

У селищі з мальовничою назвою Срібні Роси мешкала Варя разом зі своєю бабусею. Місцева природа нікого не залишала байдужим, вражаючи своєю величчю. Дівчині подобалося прокидатися з першими променями сонця, поки день ще не наповнився метушнею.

Помста сироти: вона повернулася в село не одна

Вона бігла до річки, ступаючи по прохолодній сріблястій росі, щоб викупатися, долаючи течію до протилежного берега і назад. Такі водні процедури заряджали її енергією і забезпечували чудовий настрій. Аж до настання похмурих осінніх днів вона продовжувала свої запливи.

Завдяки цьому постать у Варі стала такою виточеною, що хоч зараз ліпи з неї статую для музею. Але потім трапилася біда — бабуся померла. Варя ходила немов у тумані, постійно плакала і ніяк не могла вгамувати своє горе.

Річкові прогулянки вона покинула, немов втратила частинку себе, і щось усередині неї зламалося. У цей же час до їхнього села приїхав Павло, якого відправили сюди як покарання. Батьки заслали сина в глушину, сподіваючись, що він заспокоїться і позбудеться зайвої пихи.

Хлопець почав переходити всі межі: грубіянив батькові з матір'ю, зловживав спиртним і безсовісно прогулював навчання. Він ризикував бути відрахованим з першого курсу, так і не перейшовши на другий, і став абсолютно некерованим. На сімейній раді постановили, що сільська тиша допоможе Павлу втихомиритися і переосмислити свою поведінку.

Спочатку Павло, зрозуміло, протестував і чимало крові попсував своїй бабусі, Ганні Григорівні, виснажуючи їй нерви. То він оголошував голодування, то добами мовчав, то повертався додому пізно вночі з місцевого клубу. Саме там він і зустрів Варю, яка прийшла на кіносеанс — показували фільм «Любов і голуби».

Яскрава зовнішність дівчини відразу привернула його увагу. Струнка і спортивна, вона мала розкішну довгу косу каштанового кольору. Справжня Варвара-краса, немов зійшла зі сторінок старовинних казок.

— Ох, яка видна дівчина! Хто вона така? — поцікавився він у місцевих хлопців, з якими встиг зав'язати приятельські стосунки.

— Це внучка покійної Федорівни. Бабка її восени померла.

— Та хіба я про бабку питаю? Здалася вона мені сто років. У цієї красуні хлопець є? Ну, любов-морков там усяка?

— Ти про що? Яка ще любов? Варя у нас дівчина серйозна, випадкових романів не заводить, тримається осібно. Недоторка вона.

— Кажете, недоторка? Ну-ну. Бачили ми й не таких неприступних. Знайдемо підхід.

Дівчина була справжня кров з молоком. У місті Павло таких не зустрічав. Його міські знайомі були схиблені на дієтах, доводячи себе модною худизною до хворобливого стану.

Ніжки-сірники, запалі щоки, фігури як у хлопчиків, а руки тонкі, немов гілочки. Інша справа Варвара. Хлопець серйозно зацікавився красунею.

Атмосфера сприяла романтиці: весна, трелі солов'їв, шепіт річкової хвилі. Павло з Варею гуляли вздовж берега, тримаючись за руки, мало не до самого світанку. Голову паморочив дурманний аромат жасмину.

Кохання накрило їх обох з головою. Дівчина в думках уже приміряла весільну сукню і фату, а коли зрозуміла, що вагітна, навіть не замислилася про можливі наслідки такого повороту. Варя через свою наївність вважала: варто коханому дізнатися про дитину, як у ньому прокинеться порядність.

Вона думала, що совість змусить його негайно одружитися, як це споконвіку було прийнято в подібних випадках, «по зальоту». Тим паче наречена все ще залишалася стрункою і витонченою. Проте реальність виявилася іншою.

Дізнавшись про вагітність, Павло тут же відсторонився від Варі. Він заявив, що зустрічатися їм більше немає сенсу.

— Ти що, серйозно думала, що я з тобою одружуся? Хто ти, а хто я? Навіщо мені в місті така сільська простачка? Ти там не приживешся, середовище не те. Та й друзі мене засміють, якщо я таку дружину візьму.

— Але як же так? Ти ж казав, що красивішої за мене не зустрічав, що кохаєш... — розгублено пролепетала Варя, затинаючись.

Павло лише насмішкувато хмикнув у відповідь.

— Ага, кохаю — куплю капці. Ладно, бувай, не сумуй.

Засунувши руки в кишені, він розважливо закрокував геть. Варя крізь пелену сліз дивилася на його спину, що віддалялася. У неї тремтіли руки і ноги гидким дрібним дрожем, а зуби цокотіли, немов від сильного холоду.

Що ж тепер робити? Бабуся б її захистила. Може, що-небудь і придумала б. Але бабусі більше немає.

Свою матір дівчина втратила так давно, що навіть обличчя її вже не пам'ятала. Хіба що за маленькою чорно-білою фотографією. А батько... Батько свого часу вчинив з мамою точно так само, як зараз Павло з її донькою.

Він просто усунувся. Не захотів тоді одружуватися і поїхав на заробітки. Туди всі їхали за великими грошима.

Раптово батьки Павла змінили гнів на милість і приїхали за сином на величезному чорному джипі, що виблискував на сонці. Уся місцева дітлаха збіглася помилуватися шикарним автомобілем, заздрісно зітхаючи і мріючи хоч трохи покерувати.

Хлопчаки обліпили паркан, немов горобці, і на всі очі витріщалися на те, що відбувається. Вони дивилися на бабусю Пашка, Григорівну, яка метушилася, на людей, що снували біля машини. Розглядали багату сердиту жінку в довгих блискучих сережках і пузатого чоловіка з лисиною, одягненого в такий незвично світлий костюм, що він здавався майже білим.

І, звісно, на Пашка, який відразу став поважним, перетворившись на міського чепуруна — колишнього нареченого Варьки. Після недовгої метушні всі, крім Григорівни, завантажилися в салон, голосно ляскаючи дверима.

Джип виїхав з двору і, наостанок обдавши натовп клубами пилу, покотив у бік міста. Паша повертався додому з радістю і нетерпінням, нарешті залишивши позаду цю діру і цю дурепу.

Варя довго дивилася на дорогу вслід хмарі пилу, яка клубилася за джипом, намагаючись придумати, як жити далі. Односельці не змусили себе чекати з плітками. Варто було їй з'явитися в центрі, як за її спиною починали судити і тицяти пальцями.

Чоловіки і зовсім гордовито плювали на землю.

— Гуляща, пропаща та нікчемна! Була б моя дочка — сокирою б зарубав гадину! Шкода, випороти її нікому, — доносилося звідусіль.

А потім дівці стало зовсім зле. Хлопці та молоді чоловіки, навіть одружені, почали стукати в її вікна. Логіка була проста: раз загуляла з одним, чому б не з іншими? Все одно дівка вже зіпсована.

Приймай і інших кавалерів, з тебе не убуде. Павло поїхав із села, кинувши Варю. Вона ж, будучи простою і наївною, все ще плекала надію на його повернення.

Мріяла, що він повернеться, посадить її в машину на очах у всього села і увезе з собою. Адже він кохав, такі слова говорив! Але ні, не увезе, сподіватися більше нема на що.

Навіть наївній Варі це стало ясно як божий день. Варя виплакала всі сльози за ним, та й вирішила виїхати із села геть. Звичайно ж, у місто.

Вона зібрала свої пожитки у валізу, заперла будинок і занесла ключ сусідці, попросивши доглянути за житлом. На першому ж п'ятигодинному автобусі, ще в сутінках, вона поїхала.

У школі вона встигла здобути спеціальність швачки-мотористки. Їй пощастило, що старшокласниці їхньої школи їздили навчатися на навчально-виробничий комбінат. У неї навіть було посвідчення, і воно їй дуже знадобилося.

Варя влаштувалася працювати на швейну фабрику, де шили постільну білизну — яскраві ошатні комплекти будь-яких розмірів і на будь-який смак. У неї з'явилася офіційна робота, і їй дали житло — кімнату в малосімейці, де потім можна буде жити з дитиною.

Гуртожиток виявився дуже навіть непоганим, з хорошим ремонтом і оснащенням. Там була пристойна бібліотека з читальним залом, де можна було попрацювати за комп'ютерами. Порівняно з Вариним селом умови здавалися просто райськими, немов у палаці.

Вечорами Варя засиджувалася за комп'ютером далеко за північ. Вона наполегливо вивчала комп'ютерну графіку, переглядаючи в інтернеті спочатку безкоштовні уроки, а потім почала їх купувати.

Потрібно було встигати за прогресом. За комп'ютерними технологіями майбутнє, не вік же їй горбатитися швачкою в шумному цеху за копійки. В IT-сфері дохід буде в рази привабливішим, а робота — цікавішою.

Тільки б навчитися всьому скоріше. Варя могла похвалитися блискучою пам'яттю. Варто було їй один раз переглянути або прочитати матеріал, як усе запам'ятовувалося напам'ять.

Це їй дуже допомагало в навчанні. Дівчина економила кожну копійку. Харчувалася вона скромно, нікуди не ходила — ні в кіно, ні в театр.

А від запрошень приятельок піти в нічний клуб рішуче відмовлялася. Кого їй там ловити? Свого казкового принца вона вже спіймала, тільки після поцілунку він перетворився на жабу.

Сама вона не стала царівною, так і залишилася селянкою. І взагалі, тепер їй краще бути одній. Накопичивши необхідну суму (а чого не вистачило — позичила у знайомої Ніни), Варя пішла на курси.

Вона вирішила вчитися 3D-графіці, щоб створювати моделі різних віртуальних об'єктів і персонажів для комп'ютерних ігор. Хоча сама вона в них ніколи і не грала. З комп'ютером на той момент вона була не на «ти», а ще на «ви».

Звідки раптом взялося таке прагнення займатися саме цим? Вона і сама б толком не пояснила, якби хто запитав. Просто в пам'ять так яскраво врізалося одне оголошення в автобусі, де запрошували якраз на ці курси, що у Варі з'явилася мета.

Їй захотілося освоїти це і вміти робити. І вона старанно і наполегливо пробиралася до своєї мети. Раніше 3D-моделюванням займалися переважно програмісти.

Робота в програмах вимагала знання їхніх технічних нюансів. Тоді б Варя точно не впоралася, адже вона не була програмістом. Зате в нових версіях інтерфейс став доступним кожному.

Ось, навіть сільська дівчина завдяки своїй наполегливості впоралася, здолала ази і перейшла до премудростей. І ось уже сертифікат про закінчення курсів у неї на руках. Знання є, і, як вона самовпевнено вважала, достатні, щоб шукати роботу 3D-художника.

Бажано було знайти роботу дистанційну. Животик уже виріс, скоро мав з'явитися малюк, і в неї все одно не буде можливості їздити в офіс. Тим паче на повний робочий день.

І Варя таки знайшла роботу, яку хотіла. Це було непросто, тому що ніхто з роботодавців не погоджувався на часткову зайнятість. Усі вимагали повний робочий день.

А Варя хотіла працювати за комп'ютером не весь день, а тільки другу половину, повертаючись із фабрики. Робота на фабриці була їй ще потрібна, бо давала дах над головою. Займатися пошуками іншого житла їй зараз було ніколи.

Та й ціни на оренду житла в місті були такими, що в очах темніло. Художнику-початківцю без досвіду багато не заплатять, а допомоги чекати було ні від кого. Сподіватися можна було тільки на себе.

Про свого Павла Варя вже і думати забула, тим паче що допомагати він їй ніколи і не збирався. Він розлучився з нею так жорстоко, що вона ніколи б не попросила у нього допомоги. Навіть якби помирала від голоду під парканом.

Варя взяла комп'ютер у кредит, підключила інтернет у своїй кімнаті і встановила потрібні програми. Звичайно, не без допомоги фахівця. І взялася до роботи.

Вона почала виконувати завдання (на фірмі їх називали «таски») і часом ридала над ними, доробляючи ночами мало не до ранку. Катастрофічно не встигала, досвіду не вистачало, знань, навіть отриманих на дорогих курсах, теж. Доводилося до багато чого доходити самостійно, намагаючись напрацьовувати досвід, щоб виконувати ці кляті таски не так повільно і вкладатися в дедлайн.

Дуже допомагало Варі знання англійської мови. Вона добрим словом згадувала і подумки дякувала старому шкільному вчителю, англійцю Петру Васильовичу. Мало-помалу в неї стало виходити краще.

Роботодавцю подобався її візуальний стиль, тому що Варя не просто креслила фігури і створювала текстури, а й вдало підбирала відтінки, чудово відчуваючи кольорову гаму. Варі доводилося створювати в 3D товари для інтернет-магазинів, моделі для рекламних сайтів, елементи інтер'єру для дизайнерів, архітектурні об'єкти, персонажів комп'ютерних ігор і фантазійну зброю для них.

Термінів Варя вже дотримувалася, навчившись працювати швидко. Тим часом зарплата підросла, і можна було б подумати про пошук квартири і звільнення з фабрики. Але вона вже освоїлася в гуртожитку.

Сусідка з кімнати навпроти, Ніна — молода матуся двох малюків-погодок — була готова допомогти з дитиною, якщо що. Раптом Варі знадобиться відлучитися або затриматися по роботі? На віддаленій роботі вона могла бути присутньою на мітингах по скайпу, а ось на фабрику потрібно було з'являтися особисто, зокрема і на збори.

У декрет Варя надовго не збиралася, планувала тільки лікарняний. Вона знову самовпевнено вирішила, що після народження дитини впорається в тому ж режимі, що і раніше. Малюк народився здоровеньким і міцним, та вже дуже горластим.

Усі його відразу впізнавали за голосом — і персонал, і сусідки по палаті в пологовому будинку.

— Бач, Варварин як кричить! Командує! Начальником буде, коли виросте! Не інакше! — добродушно посміювалися медсестри і нянечки.

На щастя, син кричав басовито тільки доти, доки не отримає те, що вимагає. Після годування він лежав мирно, не турбуючи криками ні свою мамку, ні медсестер, тільки кректав. Після виписки він добре спав ночами і давав Варі виконувати її роботу.

Варя вирішила назвати сина Васильком, як звали її дідуся. Варя працювала на фабриці неповний день, а з другої половини дня, вечорами і іноді по півночі моделювала. Звичайно, робота у неї була нелегка.

З раннього ранку півдня вона строчила як заведена в шумі і гуркоті швейних машин, а решту часу до ночі сиділа біля монітора, відлучаючись лише погодувати і переповити малюка. Сама вона їла прямо біля монітора, навіть не помічаючи смаку їжі. Але вона не скаржилася, просто працювала чітко, як механізм, зціпивши зуби.

Ніна здорово допомагала Варі з синочком, так що навіть няню шукати не довелося. Ніна няньчила своїх щокастих бутузів-погодок, а до них третім примкнув Варин Васенька — де двоє, там і троє. Якось вранці, збираючись на роботу, Варя поцілувала синочка, поклала його в ліжечко до Ніниних діток, чмокнула подругу в щоку і на хвилинку затрималася біля порога, зітхнувши.

— Ой, боюся я чогось, Нін, страшно. Викликають до керівництва, сказали, хочуть поспілкуватися особисто.

— Ну і їдь собі спокійно, ми тут впораємося. Скільки треба, стільки і займайся там своїми справами.

— Що б я без тебе робила, Нінулю, навіть не знаю, як тобі віддячити.

Подруга тільки відмахнулася:

— Долю свою влаштуй, це і буде мені найкраща подяка. Свої люди, які між нами рахунки? Біжи, а то ще запізнишся.

— Ой, так, побігла! Па-па, мої хороші.

Виявляється, Варвару викликали у справі, якої вона ніяк не очікувала — це було підвищення. Її відправляли у філію фірми в іншому місті. Там справи йшли не дуже добре: не дотримувалися термінів, губилися замовники, а плинність кадрів не дозволяла працювати налагоджено, віднімаючи час на навчання новачків.

А це, своєю чергою, призводило до зриву термінів, втрати замовлень і, як наслідок, грошей. І до тієї ж плинності. Замкнене коло.

Придивившись до того, що Варвара талановита, працює добре і розумно, швидко навчається і має стратегічне мислення, вирішили відправити туди саме її. Призначити тімлідом, тобто керівником арт-відділу, щоб не приймати нову людину з боку і не закривати філію як нерентабельну.

Варя почала панікувати, навіть не намагаючись приховати свій страх і хоча б зовні здаватися спокійною.

— Ой, матінко, та я ж ніколи такого не робила! А раптом я не зможу?

— Усі колись чогось не робили, а потім усьому навчалися, — заспокійливо посміхнувся керівник Андрій Ілліч.

— За такий досить короткий термін ви дуже виросли як фахівець, Варваро. Напрацювали вміння і досвід, чудово знаєте свою справу. Усі клієнти задоволені вашими проєктами. Ми впевнені у вашому професіоналізмі. Це дорогого коштує.

— Але в мене ж немовля. І тут у мене є житло, а там?

— Наша фірма зняла для вас двокімнатну квартиру, щоб було куди поселити няню, якщо вам знадобиться цілодобова допомога.

Варя знову злякалася:

— Цілодобова? О Господи, це що ж, мені тепер цілодобово бути на роботі і додому не повертатися?

Андрій Ілліч знову посміхнувся. Йому подобалася ця дівчина. Вона сама не знає своїх сил, хоча може і гори звернути. А спочатку так кумедно лякається, що це мимоволі викликає посмішку.

Ось, приїхала з якоїсь Тмутаракані в місто, без будь-чиєї допомоги влаштувалася тут, працює на двох роботах. Та ще й у такій складній індустрії, як 3D-моделювання. У неї за пів року такий прогрес, що вона від стажера вже вийшла на просунутий рівень.

Іншим потрібно як мінімум пару років, а то й три, щоб до цього дорости. Більшість замовників зазвичай не розуміють, як сформулювати завдання. А Варя на мітингах толково підказує команді, що саме хочуть клієнти.

І потім візуалізує це в 3D-версії, а аніматори оживляють її моделі. Вона вже навіть стала підказувати тімліду, як оптимізувати виконання командних завдань по проєкту. Хоча у того досвід незрівнянно більший, ніж у неї.

Ні, вона для їхньої фірми просто знахідка. Андрій Ілліч усе це ще раз зважив і заявив:

— Ви впораєтеся, Варваро. Я у вас упевнений. Ми з колегами впевнені.

Він озирнувся на присутніх за підтвердженням своїх слів, і ті закивали на знак згоди.

— Спочатку, поки не налагодьте роботу над проєктом (а я впевнений, що налагодьте), може, і доведеться затримуватися. Але з вашими талантами це не триватиме довго. За моїми підрахунками, ви повинні вже через місяць-другий відрапортувати мені, що все там у вас працює майже як годинник.

Варя зітхнула:

— Ну що ж, місяць-другий — це ще ладно. Головне, щоб не завжди. І квартира — це дуже добре.

А що, якщо Ніна погодиться поїхати з нею, раз житло дозволяє? Вже якщо у своїх кімнатках у малосімейці вони поміщалися, то невже в окремій квартирі їм буде тісно? Чоловік у неї все одно по пів року на вахті.

Приїжджає на місяць і потім знову їде на пів року. Вони збирають на будинок своєї мрії, дай їм Боже. А Ніну їй сама доля подарувала.

Не було у Варі сестри, а тут з'явилася. Така своя, ріднішої не буває, хоч і чужа по крові. Варя прийняла пропозицію керівництва.

Зрештою, чим вона ризикує?

Не розстріляють же. Ну, не впорається — повернеться. А впорається — тоді відкриються перспективи росту. Ух, аж дух захоплює. Попереду така цікава невідомість.

Майнула думка: якби Павло тоді одружився з нею, то сиділа б вона зараз вдома в халаті і капцях, гойдала малюка, возила б колясочку по алейці навколо будинку і ні про які інші міста і масштабні проєкти навіть не думала б. Повернувшись, Варя переговорила з Ніною, виклала все, чого від неї хочуть і що обіцяють, і запропонувала їхати разом.

Все одно Нінин чоловік приїде з вахти через цілих п'ять місяців (він тільки недавно поїхав), адже він може приїхати до сім'ї не сюди, в гуртожиток, а туди — у квартиру. Вона показала Ніні фотографії в телефоні — їй скинули знімки квартири. Кімнати було дві, але зате площа велика.

Просторий хол, кухня цілих 12 метрів. Та у них у гуртожитку на пів поверху мешканців кухня меншої площі! І ще — велика лоджія, де можна було організувати їдальню на свіжому повітрі і снідати, милуючись краєвидами міста.

Ніна позахоплювалася, а потім замислилася і обіцяла порадитися з чоловіком. Через пару днів дві дівчини з трьома дітьми і п'ятьма валізами вже їхали галасливою ватагою в таксі із залізничного вокзалу в нову Варину квартиру.

Сім років пролетіли як сім днів. Варя працювала з радістю і задоволенням. Хоча моделювати їй тепер майже не доводилося.

Потрібно було вести переговори, укладати договори, координувати роботу керівників відділів, підказувати, як оптимальніше виконати завдання, удосконалювати і коригувати проєкти. Варя керувала філією і мала справу з документами і людьми. А ще вона закінчила навчання в університеті і отримала диплом.

Зовні вона не сильно змінилася, навіть косу свою розкішну не обстригла. Але сьогоднішня Варя порівняно з тією дівчиною, яка поїхала зі Срібних Рос, стала зовсім іншою людиною. Впевненою в собі, вимогливою і до себе, і до інших.

Ніна жила від неї за десять кроків. Вона теж уже давно звільнилася зі швейної фабрики, не збираючись повертатися туди з чергового декрету, і повністю укорінилася разом із Варварою в цьому місті, куди вони приїхали з п'ятьма валізами на двох. Тепер у Ніни був свій будинок у приватному секторі з п'ятьма спальнями, на який Варя позичила суму, якої не вистачало.

У їхній родині нещодавно сталося радісне поповнення — народилася довгоочікувана донечка, загальна улюблениця і Варварина хрещениця. Чоловік її, Микола, як і раніше їздив на вахти, щоб забезпечити сім'ю на належному рівні, і змінювати роботу не хотів.

Варя поки так і не зустріла чоловіка, якому змогла б знову повірити і полюбити його всім серцем. Ніна часто їй дорікала, кажучи, що та крім роботи нічого в житті не бачить, а треба б і на побачення ходити, і квіти від чоловіків приймати.

Але Варя тільки віджартовувалася:

— Нінулю, у мене вже є найулюбленіший у світі чоловік. Підросте — він і стане мені квіти дарувати. Що мені ще потрібно?

Ніна у відповідь махала рукою:

— Ай, ти просто безнадійна.

Незабаром Варвару викликали в головний офіс. Мало відбутися укрупнення фірми, відкриття двох нових філій та інші зміни. Усе керівництво збирали на нараду, мала їхати і Варвара.

Питання, з ким залишиться Василько, навіть не виникало. Звичайно, з Ніною та її хлопцями, тим паче хлопці підросли і здорово допомагали матері з малечею. Хлопчики жили дружно, ніколи не сварилися і не побилися жодного разу за всі роки.

Уроки робили разом, разом грали, разом допомагали старшим, коли це було потрібно. Хороші хлопці підростали, розумні і добрі. Варя поплескала синочка по вихрястій маківці:

— Не сумуй, чемпіоне, я швидко повернуся.

Той ухилився:

— Ну правда, що мама мене як маленького куйовдить? — І поважно сказав: — Мені з хлопцями не нудно ніколи. І тітці Ніні ми будемо допомагати з маленькою Варваркою справлятися. Тим паче дядько Коля завтра прилітає з вахти. Скільки цікавого нам розповість! Так що ти там працюй і не переживай за мене.

Варя рвучко обійняла сина, а той, витягнувши руки по швах, мужньо потерпів ці ніжності. Ну, жінки, що з них взяти? Варвара вирішила летіти літаком, щоб не трястися в поїзді пів доби.

З аеропорту вона їхала в офіс на таксі, так глибоко занурена у свої думки, що не помічала здивованих поглядів, які кидав на неї таксист.

Нарешті він не витримав:

— Варвара? Я не помилився?

Вона здивовано втупилася в його очі, що відбивалися в дзеркальці над ним, і насилу впізнала в цьому опасистому чоловікові Павла, якого не бачила дев'ять років.

— Павло? Ти? Ти таксист? — Вона навіть розгубилася.

— Ну, життя — воно штука складна. Кому щастить, кому навпаки. Це єдине, що я вмію робити. Цим і заробляю. А я дивлюся, ти стала шикарною дамою. А була сільською овечкою.

— Ти правий. Життя — штука складна.

— Слухай, ти надовго в місто? Чи повернулася звідки? Може, зустрінемося?

— Навіщо? — знизала плечима Варя.

— Ну як навіщо?

— реготнув Павло. — Навіщо люди зустрічаються? Для приємного спілкування. Згадаємо минуле. Може, повернемо його?

— Ну, минуле... Почнемо все спочатку. Була ж любов. Хіба ти не шкодувала? Мене влаштовує моє теперішнє. Ні за що не хотіла б знову повернутися в те минуле.

— Горда стала, так? Розбагатіла і почала на простих смертних дивитися зверхньо?

— Ні, Пашо, не через гордість я з тобою не хочу починати спочатку... Просто не хочу повертатися в минуле через жалість. Це вже не любов, а непорозуміння. І тобі, і мені непотрібне.

— Філософом, дивлюся, зробилася. Я про любов кажу, а не про жалість, — зло примружився Павло.

Варя, дивлячись на нього, посміхнулася.

— Та просто я навчилася бачити, а не тільки дивитися. Ось бачу, наприклад, що ти нікого так і не любиш, крім себе. І не полюбиш ніколи. Ладно, розмови у нас не виходить. Та ми вже і приїхали. Ось, будь ласка, за лічильником. Решти не треба.

Варя протягнула йому гроші і на мить затрималася. Думала: сказати Павлу про сина чи не говорити? Все ж вирішила, що краще не говорити, адже знав же він тоді, що кинув її вагітну.

І ніколи не намагався її знайти, і зараз ні слова не згадав про це.

— Ладно, бувай. Не сумуй.

Варвара сказала йому ті слова, які від нього почула останніми дев'ять років тому. Вийшла і зачинила дверцята. Павло дивився їй услід, загадавши: якщо озирнеться, значить, варто спробувати знову до неї підкотити.

Це ж Варька, наївна сільська овечка. Не могла ж вона так уже змінитися, щоб забути його і без сліду витравити з серця. Тим паче вона тепер тітка перспективна.

Он, на літаках літає, на таксі роз'їжджає по всьому місту, чайові дає щедрі, одягнена дорого. Сумочка одна у неї коштує стільки, що Павло за місяць не назбирає. Але Варя пройшла на ґанок офісної будівлі і зайшла всередину, так жодного разу і не озирнувшись.

Павло постояв у дворі, чекаючи — може, вона вийде скоро і вдасться відвезти її ще куди-небудь, а по дорозі поспілкуватися. Але диспетчер передала йому по рації новий виклик. Треба було їхати за пасажиром.

Він зітхнув і наостанок озирнувся на численні ряди великих вікон, за одним з яких загубилася дівчина з його минулого. Дівчина, яка не захотіла тепер стати його теперішнім, коли він сам цього захотів. По заслузі йому, якщо чесно.

Коли все було в його руках, тоді він усе проґавив, хизувався своєю гординею. Так, кожна людина — сам коваль свого нещастя. Було у нього колись багатство, становище, статус.

Точніше, у його батька. Але обернулося так, що всі вони втратили. Коли батька з високої посади поперли, довелося виживати як виходило.

А у Варьки цієї, наївної дурочки з глухого села, не було нічого, крім юної краси і старенької хатинки. Але зате тепер вона як сир у маслі катається. Он у якій крутій будівлі працює.

Нужди не знає. Легко може найняти його, Павла, як візника, а потім хлопнути дверцятами і процокати підборами, не озираючись. Пані вона стала, а він тепер плебей.

Життя як гойдалка: хтось був внизу, а став нагорі, а хтось навпаки. Хтось давно шкодував, та перестав, а комусь ось зараз пошкодувати довелося. І, зітхнувши, поїхав Паша за пасажиром, мало не фізично відчуваючи, як збільшується прірва, що розділяє його з Варварою. Так, життя — штука така, складна 😉
Коментувати
Яке враження залишила історія?
Оберіть одну реакцію — її можна змінити.
Слово читачам

Поділіться враженням від історії

0

Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.

Залиште свій коментарЗначок підбереться за іменем сам — або .
Без реєстрації

Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.

З вами траплялося схоже?Розкажіть свою історію — ми опублікуємо її на Realish. Імена та місця за вашим бажанням змінимо.Розповісти свою історію

Ще з рубрики «Герої»

Усі історії рубрики