— Виходь із машини, старий. Швидко. Руки — на капот, ноги ширше.
Інспектор Гліб Ратников смикнув дверцята потертого позашляховика так різко, ніби хотів зірвати їх із завіс. Машина, хоч і стара, була вимита до блиску, доглянута з тією особливою турботою, з якою люди бережуть не залізо, а пам’ять. Завіси протяжно скрипнули, і в цьому звуці ніби пролунало німе здивування: за що?
Ратников був кремезним, широкоплечим, із тугим обличчям людини, яка надто рано вирішила, що влада робить її правою. День стояв розпечений. Порожня дорога лежала попереду сірою смугою, розчиняючись у тремтливому мареві. Обабіч — вигоріла трава, гаряче повітря і поодинокі машини, що пролітали вдалині, не бажаючи затримуватися в цьому місці.
Місце для зупинки він вибрав уміло. До найближчого житла — далеко. Камер поблизу не було. Зв’язок то з’являвся, то зникав, ніби сама місцевість намагалася не ставати свідком того, що тут могло статися.
Біля патрульної машини стояв його напарник, сержант Сергій Климов. Він ліниво крутив у пальцях смугастий жезл і дивився на те, що відбувалося, з млявою цікавістю. Втручатися він не збирався. Для нього ця зупинка давно перестала бути службою і перетворилася на маленьку розвагу посеред задушливої зміни.
Савелій Андрійович, якому було вже за сімдесят, вибрався із салону спокійно, без поспіху. На ньому був вицвілий старий кітель без знаків розрізнення й акуратно випрасувані темні штани. Він рухався повільно, але в цій повільності не було ані слабкості, ані розгубленості. Так рухаються люди, звиклі берегти сили й не робити жодного зайвого руху без причини…
