У розкішному палаці це слово звучало майже безглуздо. Саїд називав його «нижнім службовим рівнем». Двері туди були в бічному коридорі, за кухнею, де не було кришталю й золота: тільки білі стіни, шафи з інвентарем, запах мийних засобів і сірий килимок біля порога. Двері були масивні, металеві зсередини, дубові ззовні, з електронним замком і старою шпариною для ключа нижче панелі.
Марія помічала дивності.
Іноді пізно ввечері Ірина, російськомовна покоївка, спускалася туди з тацею. Не з інструментами, не з коробками, а саме з тацею: пляшка води, тарілка, іноді ліки в паперовому пакетику. Поверталася вона завжди бліда, зі спітнілими скронями, і відразу йшла до кімнати персоналу.
Одного разу Марія почула знизу глухий удар. Потім іще один. Ніби хтось стукав по трубі.
Вона спитала Саїда.
Він подивився на неї довгим поглядом.
— Вітер. У старих вентиляційних шахтах буває шум.
— Вітер під землею?
— Маріє.
Одного її імені вистачило, щоб вона замовкла.
Та тривога не відступала.
Особливо після тієї ночі, коли Саїд повернувся не сам. Марія прокинулася від голосів унизу. Накинула легкий халат, вийшла до сходів і побачила в холі чоловіка в сірому костюмі. Поруч стояв Саїд, роздратований, жорсткий. Вони говорили англійською, але тихо. Марія розчула тільки окремі фрази.
— Документи готові, — сказав чоловік. — Але без підпису все може розвалитися.
— Підпис буде.
— Вона чинить опір.
— Недовго.
Марія притислася спиною до стіни.
Саїд раптом підвів голову, ніби відчув її погляд. Вона ледь устигла відступити за колону. Серце калатало так гучно, що здавалося, його чути на весь дім.
Наступного дня він був особливо лагідний. Подарував їй чорну абаю з тонкою срібною вишивкою на рукавах і по краю капюшона.
— Одягнеш сьогодні, — сказав він. — Ми поїдемо до однієї людини.
— До кого?
— До нотаріуса. Лише підпишеш один папір, що проживаєш у моєму домі добровільно, що все майно тобі відоме, що ти не маєш претензій.
— Навіщо?
Він усміхнувся.
— Моя маленька українська дружина знову хвилюється через дрібниці.
Марія вдягла абаю. Тканина була м’яка, дорога, пахла не новим одягом, а чужими парфумами — солодкими, важкими, східними. Вона сказала про це.
— У тебе багата уява, — відповів Саїд.
Того дня він вивів її не через головний вхід, а через бічний. Обличчя Марії було майже сховане в тіні капюшона й за широкими сонцезахисними окулярами. Біля воріт охоронець швидко глянув на них і відвів очі. Саїд тримав дружину за лікоть трохи міцніше, ніж треба.
У нотаріуса Марія майже нічого не зрозуміла. Перекладач говорив швидко, Саїд перебивав, усміхався, клав долоню їй на плече. Вона підписала. Потім усю дорогу додому мовчала, відчуваючи, як під пальцями холоне телефон.
Увечері Ірина зайшла до спальні змінити рушники. Вона довго вовтузилася біля шафи, хоча там не було чого робити. Потім наблизилася до Марії й ледь чутно сказала:
— Ви повинні поїхати.
Марія підвела голову.
— Що?
