
«У моєму вусі хтось ворушиться», — скаржився одинадцятирічний хлопчик, але ніхто йому не вірив. Однак коли лікар виявив це на моніторі, здригнулися всі медики.

О пів на четверту ранку. У маленькій двокімнатній квартирі на четвертому поверсі панельної хрущовки панувала тиша, яку порушувало лише монотонне цокання старовинного годинника-ходика на кухні. Артем різко прокинувся від пронизливого болю, який немов розпеченою голкою проколов його праве вухо. Хлопчик зціпив зуби, намагаючись не закричати: він знав, що розбудить Людмилу, а це означало нову порцію криків і звинувачень.
Одинадцятирічний підліток обережно підвівся на ліжку, намагаючись не рипнути пружинами старого дивана, який слугував йому ліжком у маленькій кімнаті. Біль пульсував у такт серцебиттю, а всередині вуха щось ворушилося. Це відчуття переслідувало його вже п'ять років — відтоді, як він себе пам'ятав.
Але сьогодні було гірше, ніж зазвичай. Артем притиснув долоню до хворого вуха і відчув, як під пальцями щось рухається. Не витримавши, він почав розчісувати вушну раковину, намагаючись дістати те невідоме, що мучило його зсередини.
Шкіра швидко почервоніла, з'явилися подряпини, але хлопчик не міг зупинитися. Рухи всередині вуха посилювалися, наче щось намагалося вибратися назовні. З вушного каналу потекла тепла рідина.
Артем підніс палець до обличчя: на ньому блищали темні краплі, змішані з якоюсь в'язкою масою. Запах був неприємний, солодкуватий. Хлопчик поморщився, швидко витер руку об стару піжаму і подумав: «Знову це почалося».
Обережно піднявшись із дивана, він попрямував до виходу. Дерев'яна підлога була холодною, і Артем навшпиньки пройшов через вузький коридор до ванної кімнати. Старий лінолеум місцями відклеївся і шарудів під босими ногами.
У ванній він увімкнув тьмяне світло. Жовта лампочка під потрісканим плафоном ледь освітлювала маленьке приміщення з фарбою на стінах, що облупилася. Артем підійшов до дзеркала над раковиною і уважно оглянув своє відображення.
Праве вухо було запалене, обличчя бліде, під очима залягли темні кола від безсонних ночей. Він повернув голову набік, намагаючись роздивитися вушний канал, але в тьмяному світлі нічого не було видно. Зате ворушіння всередині посилилося, і тепер до нього додався тихий, майже нечутний писк.
Звук був настільки слабким, що Артем не був упевнений, чи чує він його насправді, чи це плід уяви. Хлопчик обережно відкрив кран і спробував промити вухо, нахиливши голову над раковиною. Холодна вода стікала по шиї під піжаму, але всередині нічого не змінилося.
Навпаки, рухи стали активнішими, наче щось протестувало проти втручання.
— Що ж там таке? — прошепотів Артем, дивлячись на своє відображення в каламутному дзеркалі. Він часто розмовляв сам із собою: у домі не було нікого, хто б його зрозумів чи вислухав.
Раптом за стіною почулися кроки. Людмила прокинулася. Артем завмер, прислухаючись до звуків із сусідньої кімнати. Рипнуло ліжко, потім почулося човгання капців по підлозі. Хлопчик швидко вимкнув світло і навшпиньки вислизнув із ванної, але було вже пізно.
— Артеме! Що ти там робиш о такій порі? — пролунав невдоволений голос мачухи.
Людмила стояла у дверях своєї кімнати, загорнувшись у старий махровий халат. Її темне волосся було розпатлане, обличчя похмуре від недосипу.
— Я... У мене болить вухо, — тихо відповів хлопчик, інстинктивно прикриваючи рукою правий бік голови.
— Знову твої вигадки! — Людмила підійшла ближче і різко відсмикнула його руку. Побачивши сліди запалення, вона відразу спалахнула: — Ти знову роздряпав собі вухо! Скільки разів я тобі казала: нема чого там колупатися!
— Але там щось є! Воно рухається!
— Нічого там немає! — обірвала його жінка, міцно схопивши за плече. — Це все твоя хвора фантазія! Ти думаєш, мені легко з тобою? Думаєш, у мене немає інших турбот?
Людмила заштовхнула Артема у ванну і ввімкнула верхнє світло. При яскравому освітленні вухо хлопчика виглядало лякаюче: з вушного каналу сочилася темна рідина.
— Господи, на що ти себе перетворив! — Людмила взяла вологу тканину і грубо почала витирати обличчя пасинка. — Знову до лікарні доведеться тягтися! Знову на роботі відпрошуватися!
— Людмило Петрівно, але я ненавмисно...
— Мовчати! — гримнула вона. — Скільки можна цим театром займатися? Я вже пів міста обійшла з тобою, всі лікарі кажуть одне й те саме: нічого в тебе там немає! Це все від неробства і дурної голови!
Він мовчав, притискаючись спиною до холодної кахельної стіни. Він давно перестав сперечатися з мачухою — це тільки злило її ще більше. Людмила працювала змінним майстром на місцевому машинобудівному заводі, приходила додому втомлена і роздратована, а тут ще цей хлопчисько зі своїми скаргами.
— Завтра ж ідемо до дільничного терапевта, — сказала вона, витираючи руки рушником. — І якщо вона знову скаже, що ти здоровий, то отримаєш від мене по повній програмі. Набридло вже.
Жінка вимкнула світло і пішла у свою кімнату, голосно ляснувши дверима. Артем залишився стояти в темряві, слухаючи, як у вусі триває рух. Тепер до нього додався якийсь новий звук, немов тихе попискування, ледь помітне в нічній тиші.
Хлопчик повернувся до себе і ліг на диван, укрившись тонкою ковдрою. Сон не йшов. Біль пульсував, а всередині вуха щось продовжувало ворушитися з новою силою. Артем повернувся на лівий бік, притиснувши хворе вухо до подушки, але це не допомогло. Через вікно пробивалося слабке світло вуличного ліхтаря, створюючи на стелі химерні тіні від голих гілок старого тополі.
У сусідній квартирі хтось увімкнув телевізор, чулися приглушені голоси нічної передачі. Десь внизу погавкав собака. Артем заплющив очі і спробував уявити себе в іншому місці — там, де немає болю, де є мама, яка погладить по голові і скаже, що все буде добре. Але замість цього в пам'яті спливали тільки спогади про нескінченні походи по лікарях, недовірливі погляди медсестер і байдужі обличчя лікарів.
«Може, я справді божевільний?» — подумав хлопчик, відчуваючи, як у вусі щось шкребеться зсередини.
Вранці Людмила розбудила Артема ривком за плече. За вікном ледь розвиднілося, але жінка вже була одягнена у свій робочий костюм: темно-синій піджак і спідницю, яку вона носила ось уже третій рік.
— Вставай, збирайся. Йдемо до лікаря, якщо вже ти всю ніч театр влаштовував, — сказала вона, застібаючи ґудзики на блузці. — Тільки щоб без фокусів. Скажеш чесно, що сам роздряпав вухо.
Артем мовчки підвівся з дивана. Вухо все ще боліло, але не так сильно, як уночі. Зате рухи всередині не припинялися ні на секунду. Хлопчик натягнув шкільну форму: сірі штани і білу сорочку, яка була йому вже замала в рукавах.
Снідали мовчки. Людмила нарізала чорний хліб, намазала його тонким шаром маргарину і поставила на стіл склянку охололого чаю. Сама вона тільки пила каву з розчинного порошку, стоячи біля вікна.
— Пам'ятай: якщо лікар запитає про сім'ю, кажеш, що все нормально. Що я добре до тебе ставлюся і дбаю, — сказала вона, роблячи ковток. — А то ще соціальні служби приплетуться.
Дорогою до поліклініки Артем ішов поруч із мачухою, намагаючись не відставати від її швидких кроків. Людмила поспішала, їй потрібно було потрапити на роботу до початку зміни. Осінній ранок був вогким, дрібний дощ мрячив із сірого неба. Калюжі відбивали тьмяне світло ліхтарів, які ще не вимкнули.
Районна поліклініка розміщувалася в старій двоповерховій будівлі з червоної цегли. На першому поверсі була реєстратура, де завжди товпилися люди різного віку. Літні жінки в хустках обговорювали свої болячки, молоді мами заколисували немовлят, що плакали, а чоловіки середнього віку нетерпляче поглядали на годинник.
— Талон до ЛОР-лікаря на сьогодні, — Людмила підійшла до віконця реєстратури, за яким сиділа повна жінка в білому халаті.
— На сьогодні все розписано. Найближчий запис на наступний тиждень, — не піднімаючи очей від журналу, відповіла реєстраторка.
— Але у дитини терміново. Вухо болить, — наполягала Людмила.
Реєстраторка нарешті підняла погляд і подивилася на Артема через товсті окуляри:
— А що з вухом? Ви до дільничного терапевта спочатку йдіть. Вона направлення дасть, якщо треба.
Після півгодинного очікування в коридорі їх запросила лікарка-терапевт Галина Михайлівна, жінка передпенсійного віку з сивим волоссям, покладеним в акуратну зачіску. У її кабінеті пахло ліками і хлоркою.
— Що сталося з хлопчиком? — запитала вона, сідаючи за стіл і відкриваючи медичну карту Артема.
— Вухо болить. Всю ніч мучився, роздряпав усе, — Людмила підштовхнула пасинка вперед.
Галина Михайлівна одягла окуляри і уважно оглянула праве вухо хлопчика за допомогою маленького ліхтарика.
— Є невелике запалення, подряпини на вушній раковині. Скажи, синку, що саме тебе турбує?
Артем подивився на мачуху, потім тихо відповів:
— Там щось рухається всередині. І пищить іноді.
— Нічого там не рухається! — швидко втрутилася Людмила. — Він сам себе розчісує, а потім вигадує всяке.
Лікарка ще раз зазирнула у вухо і похитала головою:
— Рухів я не бачу. Можливо, у хлопчика сірчана пробка, це може давати відчуття закладеності і навіть звуки. Йдіть до ЛОР-лікаря, він промиє вуха.
ЛОР-кабінет знаходився на другому поверсі. Володимир Сергійович був чоловіком років п'ятдесяти з густими вусами і байдужим поглядом. Він приймав пацієнтів уже двадцять років і, здавалося, бачив усе на світі.
— Лягай на кушетку, — сказав він Артему, дістаючи з шафи інструменти.
Огляд тривав кілька хвилин. Лікар світив у вухо яскравим світлом, використовував дзеркальце і тонкий зонд.
— Сірчана пробка дійсно є, досить щільна. Зараз промиємо, — сказав він, набираючи теплу воду в спеціальний шприц.
Процедура була неприємною. Струмінь води під тиском бив у вухо, викликаючи запаморочення і нудоту. Артем міцно стискав кулаки, терплячи дискомфорт. Але найгірше було те, що рух усередині вуха від цього тільки посилювався, наче щось протестувало проти втручання.
— Готово, — Володимир Сергійович показав темно-коричневу масу в лотку. — Ось ваша пробка. Тепер усе має бути в порядку.
— А рух?
— Він все одно є, — тихо сказав Артем.
— Це нормально після промивання. Минеться через день-два. Закапуйте вухо борним спиртом на ніч, — лікар уже заповнював карту, готуючись прийняти наступного пацієнта.
Але полегшення не настало. Навпаки, через кілька днів симптоми повернулися з новою силою. Людмила повела Артема в приватну клініку, медичний центр доктора Волкова, у центрі міста. Клініка розміщувалася у відремонтованій будівлі з сучасними меблями та привітними адміністраторами.
— У нас найсучасніше обладнання, — запевнила їх дівчина на ресепшені. — Доктор Олена Вікторівна — досвідчений отоларинголог із вищою категорією.
Олена Вікторівна дійсно виглядала професійно: білий халат, акуратна зачіска, уважний погляд. Її кабінет був обладнаний новою апаратурою.
— Розкажи детально, що тебе турбує, — м'яко сказала вона Артему.
— У правому вусі щось ворушиться. Уже п'ять років. Іноді пищить. Болить ночами, — хлопчик нарешті зміг висловитися без того, щоб мачуха його перебила.
Лікарка провела ретельний огляд за допомогою сучасного отоскопа, зробила кілька знімків.
— Запалення немає. Барабанна перетинка ціла. Сірчаної пробки теж немає, — вона замислено подивилася на знімки. — Скажіть, у хлопчика є проблеми з нервовою системою? Стреси в сім'ї?
— Ми звичайна сім'я, — швидко відповіла Людмила. — Ніяких стресів.
— Розумієте, іноді у дітей бувають психосоматичні реакції. Особливо якщо є емоційні травми. Рекомендую звернутися до дитячого невролога.
— Тобто ви теж вважаєте, що він вигадує? — з полегшенням запитала Людмила.
— Я не кажу, що він вигадує. Але іноді наш мозок може створювати відчуття, яких фізично немає. Це не означає, що дитина бреше, для неї ці відчуття цілком реальні.
За візит довелося заплатити дві тисячі — помітну частину зарплати Людмили. Жінка була незадоволена, але вирішила довести справу до кінця. Поїздка в обласну лікарню стала справжнім випробуванням. Людмилі довелося відпрошуватися з роботи, їхати автобусом дві години розбитою дорогою.
Обласна лікарня — величезна будівля радянських часів із довгими коридорами і фарбою на стінах, що облупилася. Завідувач відділення отоларингології Михайло Петрович Дроздов був людиною старого гарту. Він оглянув Артема, погортав його карту.
— Колеги мають рацію, об'єктивних змін немає. У дітей таке буває. Період адаптації, шкільні стреси. Рекомендую консультацію дитячого психолога.
— Але, лікарю, я справді відчуваю, як там щось рухається, — спробував пояснити Артем.
— Синку, наш мозок — дуже складна штука. Він може створювати найрізноманітніші відчуття. Це не означає, що з тобою щось не так. Просто потрібно навчитися справлятися зі стресом.
Дитячий психолог Анна Володимирівна приймала в окремому кабінеті. Молода жінка з добрими очима спробувала прихилити до себе хлопчика.
— Розкажи мені про свою сім'ю. Як у вас вдома? З ким ти живеш?
— З Людмилою Петрівною.
— Вона мачуха?
— Так, — тихо відповів Артем.
— А де твоя мама?
— Вона померла, коли я народився.
— Розумію. А як у вас із мачухою стосунки?
Артем зам'явся. Він не знав, що можна говорити, а що не можна.
— Нормально.
— Вона добра до тебе?
— Так.
Психолог поговорила з Людмилою окремо, потім дала висновок: «У хлопчика ознаки невротичного розладу, пов'язаного з втратою матері та труднощами адаптації. Рекомендую курс психотерапії та легкі седативні препарати».
Дорогою додому Людмила мовчала, дивлячись у вікно автобуса. Артем сидів поруч, прислухаючись до відчуттів у вусі. Рухи не припинилися ні на хвилину. Навпаки, здавалося, що щось усередині стало активнішим, наче реагувало на всі ці медичні процедури.
— Ну що, задоволений? — нарешті сказала мачуха, коли вони виходили на своїй зупинці. — Скільки грошей витратила, скільки часу вгробила! А результат який? Всі кажуть одне: ти здоровий, просто мізки набакир.
Вдома Артем ліг на свій диван і заплющив очі. У вусі тривав рух, до якого тепер додався новий звук — тихе, ледь чутне попискування. Хлопчик розумів, що більше ніхто йому не повірить. Усі лікарі сказали своє слово. Тепер він залишився наодинці зі своїм болем і таємницею, яку ніхто не хотів розгадувати.
Дзвінок на перший урок пролунав о пів на дев'яту, але Артем уже сидів за своєю партою в кінці класу біля вікна. Він завжди приходив тихо, щоб уникнути натовпу однокласників у коридорі. Школа номер 13 була звичайною районною школою — двоповерхова будівля з сірої цегли, побудована ще в шістдесяті роки.
Урок математики вела Валентина Іванівна, сувора жінка передпенсійного віку в окулярах із товстими лінзами. Вона писала на дошці приклади з дробами, пояснюючи правила додавання, але Артем не міг зосередитися. У правому вусі щось активно ворушилося, створюючи не тільки дискомфорт, а й дивні звуки, які заважали слухати вчительку.
— Ковальов, розв'яжи приклад номер п'ять, — несподівано звернулася до нього Валентина Іванівна.
Артем різко смикнув головою, намагаючись прогнати відчуття руху у вусі. Цей жест помітили однокласники, що сиділи поруч.
— Не знаю, — тихо відповів він, навіть не дивлячись на дошку.
— Знову літаєш у хмарах. Сідай, двійка, — сердито сказала вчителька.
Ззаду почулися тихі смішки. Гена Петров, син місцевого механіка, нахилився до сусіда по парті і прошепотів:
— Дивись, божевільний Тьома знову головою трясе. Напевно, таргани в баці повзають.
Артем чув цей шепіт, але намагався не звертати уваги. Він знову струснув головою, цього разу сильніше. Рух у вусі посилився, і тепер до нього додався тихий писк, який чув тільки він сам.
На перерві ситуація стала ще гіршою. Поки Артем діставав підручники з пошарпаного портфеля, до нього підійшла група однокласників на чолі з Геною Петровим.
— Гей, Тьомо, а що в тебе з башкою? Ти чого постійно смикаєшся? — запитав Гена, усміхаючись.
— Відчепись, — тихо відповів Артем, не піднімаючи очей.
— Та ми просто цікавимося. Може, тобі допомогти треба? Може, лікаря викликати? — продовжував Гена, а решта хлопців сміялися.
Олена Морозова, одна з найпопулярніших дівчаток у класі, теж приєдналася до розмови:
— А я чула, що він до психолога ходить. Моя мама в лікарні працює, бачила його там.
— Ну, звісно, до психолога! Дивіться, як він головою трясе, як хворий! — Гена почав передражнювати Артема, перебільшено смикаючи головою з боку в бік.
Інші діти засміялися ще голосніше. Дехто теж почав похитувати головами, зображуючи Артема. Хлопчик відчув, як фарба сорому заливає його обличчя. Він схопив портфель і вибіг із класу.
У туалеті Артем зачинився в кабінці і присів на холодну кахельну підлогу. Сльози самі текли по щоках, а у вусі рухи стали ще активнішими, наче щось усередині реагувало на його емоційний стан. Він притиснув долоні до вух, намагаючись заглушити відчуття, але це не допомагало.
Третім уроком була література у Марини Петрівни Соколіної. Вона була єдиною вчителькою в школі, яка ставилася до Артема з розумінням. Жінка років сорока з добрими карими очима і м'яким голосом, вона завжди помічала, коли учні були засмучені.
— Сьогодні читаємо оповідання Паустовського «Теплий хліб», — сказала вона, відкриваючи підручник. — Артеме, починай читати з першого абзацу.
Хлопчик встав і почав читати, але через кілька речень знову струснув головою. Рух у вусі став особливо активним, а до нього додався новий звук — якесь дряпання зсередини.
— Артеме, з тобою все гаразд?
— м'яко запитала Марина Петрівна, помітивши його стан.
— Так, усе нормально, — швидко відповів він, не бажаючи привертати увагу однокласників.
Але вчителька була спостережливою жінкою. Вона помітила, що хлопчик періодично прикладає руку до правого вуха, а коли думає, що ніхто не бачить, навіть намагається щось із нього дістати пальцем. Після уроку Марина Петрівна затримала Артема.
— Почекай трохи, я хочу з тобою поговорити.
Коли клас спорожнів, вона підійшла до хлопчика ближче.
— Скажи чесно, що в тебе з вухом? Я бачу, що ти постійно його чіпаєш.
Артем вагався. Але щось у голосі вчительки підказувало, що вона не буде сміятися з нього.
— Там щось є... Ворушиться... Лікарі кажуть, що нічого немає, але я відчуваю, — тихо зізнався він.
Марина Петрівна уважно подивилася на його вухо. При яскравому світлі від вікна вона помітила те, що не бачили лікарі при побіжному огляді. З вушного каналу виднілася темна, майже чорна рідина.
— Артеме, а коли це почалося? Ти пам'ятаєш?
— Дуже давно. Скільки себе пам'ятаю. Але раніше було не так сильно.
— А вдома? Людмила Петрівна знає про це?
Хлопчик кивнув, але його вираз обличчя став напруженим.
— Вона каже, що я вигадую. Що всі лікарі сказали — я здоровий.
Марина Петрівна задумалася. Вона працювала в школі вже п'ятнадцять років і бачила безліч дітей з різними проблемами. Але те, що відбувалося з Артемом, не було схоже на звичайні дитячі фантазії чи психосоматичні розлади.
— Слухай, а можна я подивлюся на твоє вухо ближче?
Артем кивнув. Вчителька обережно нахилила його голову до вікна, щоб освітлення краще потрапляло у вушний канал. Те, що вона побачила, змусило її нахмуритися. У глибині вуха, ледь помітно, щось справді рухалося. Рух був дуже слабким, але він був.
— Боже мій... — прошепотіла вона. — Артеме, а ти пробував до інших лікарів звертатися? Не в нашій поліклініці?
— Людмила Петрівна водила мене в приватну клініку і в обласну лікарню. Всі кажуть одне й те саме.
У цей момент до кабінету зазирнула завуч Ірина Володимирівна.
— Марино Петрівно, у вас там батьківські збори підготовлені? І що це ви з Ковальовим так довго?
— Так, звісно, все готово. Ми якраз закінчуємо, — швидко відповіла вчителька.
Артем зібрав свої речі і пішов до виходу, але Марина Петрівна зупинила його.
— Артеме, якщо щось зміниться, якщо стане гірше, обов'язково скажи мені, добре?
Наступного дня ситуація в класі стала ще важчою. Гена Петров і його компанія вигадали нову забаву: вони почали називати Артема «божевільний Тьома» при кожній нагоді.
— Гей, божевільний Тьомо, ну як справи з тарганами в голові? — кричав Гена на перерві.
— Може, він не тільки головою трясе, а й голоси чує? — додавала Олена Морозова.
Артем намагався не реагувати, але кожне таке зауваження било по самолюбству. Найгірше було те, що деякі вчителі теж почали звертати увагу на його стан, але не з розумінням, а з роздратуванням.
— Ковальов, припини соватися! Сиди спокійно! — казала вчителька фізики Ніна Степанівна, коли Артем вчергове струснув головою.
На уроці фізкультури тренер Сергій Михайлович помітив, що хлопчик погано тримає рівновагу.
— Що з тобою, Ковальов? Голова паморочиться?
— Ні, все нормально, — збрехав Артем.
Насправді рухи у вусі часто викликали запаморочення. Під час обідньої перерви Артем сидів один у кінці їдальні, повільно жуючи кашу. До нього підійшов Саша Волков, тихий хлопчик, якого теж часто дражнили.
— Слухай, а що з тобою справді відбувається? — тихо запитав він, сідаючи поруч.
Артем подивився на нього здивовано. Вперше за довгий час хтось запитував про це без насмішки.
— Не знаю. У вусі щось є. Рухається. Але лікарі не вірять.
— А може, це справді щось є? Я в інтернеті читав, бувають різні випадки, — Саша знизив голос до шепоту. — Ну, коли у вухо що-небудь потрапляє. Комаха там чи ще щось?
Артем відчув слабку надію. Вперше хтось не вважав його божевільним.
— Але лікарі ж подивилися. Вони б побачили.
— А може, воно глибоко сидить? Або дуже маленьке?
Після уроків Артем ішов додому один, роздумуючи про розмову з Сашком. «Може, хлопчик правий? Може, всі лікарі щось прогледіли?»
Вдома Людмила вже чекала на нього на кухні. На столі лежав зошит з оцінками, відкритий на сторінці з двійкою з математики.
— Знову двійка. І класна керівниця дзвонила, каже, ти весь урок головою трясеш, дітей відволікаєш, — почала вона, не даючи йому роздягнутися.
— Я не спеціально.
— Все у тебе «не спеціально». Ти розумієш, що через твої фокуси на мене в школі косо дивляться?
Думають, що я погано тебе виховую.
— Але у мене справді болить вухо.
— Болить... Скільки грошей витратила, скільки лікарів обійшла — всі кажуть, ти здоровий. Це все у тебе в голові. — Людмила підійшла ближче і схопила Артема за плечі. — Слухай мене уважно. Завтра йдеш до школи і поводишся нормально. Ніякої тряски головою, ніяких скарг. Інакше отримаєш ременем, зрозумів?
Артем кивнув, але в глибині душі розумів, що не може контролювати те, що відбувається з його вухом. Рухи всередині ставали дедалі активнішими, особливо коли він нервував.
Наступного дня в школі він щосили намагався сидіти нерухомо, але це вимагало неймовірних зусиль. До обіду в нього почався сильний головний біль від напруження. На уроці мови він не витримав і знову струснув головою. Марина Петрівна помітила це і після уроку знову покликала його до себе.
— Артеме, мені здається, тобі стає гірше. Можливо, варто ще раз показатися лікарю?
— Людмила Петрівна каже, що більше грошей витрачати не буде. Що всі лікарі вже сказали свою думку.
Вчителька задумалася. Вона бачила, що хлопчик справді страждає, і це не було симуляцією.
— А якщо я поговорю з нею? Поясню, що ти не прикидаєшся?
— Не треба. Їй це не сподобається. Вона думає, що я всіх дурю.
Марина Петрівна відчула, що за цими словами ховається щось більше, ніж просто небажання витрачати гроші. Але розпитувати хлопчика далі не стала — вона бачила, як він напружується при розмові про дім.
Тим часом серед однокласників прізвисько «божевільний Тьома» остаточно прижилося. Тепер його так називали не тільки Гена з компанією, а й інші учні. Навіть ті, хто раніше ставився до нього нейтрально, почали уникати спілкування.
— А раптом він справді псих? Раптом він небезпечний? — шепотілися дівчатка, коли Артем проходив повз.
Хлопчик дедалі більше замикався в собі, проводячи перерви на самоті, читаючи книжки або просто дивлячись у вікно. А в його правому вусі щось продовжувало ворушитися, стаючи дедалі активнішим з кожним днем.
Вдома атмосфера розжарювалася. Людмила приходила з заводу втомлена і роздратована: на роботі скоротили премії, а начальство вимагало виконання збільшених планів. Останньою краплею став черговий дзвінок зі школи.
— Людмило Петрівно, це класний керівник Артема, — пролунав у телефонній слухавці знайомий голос. — Нам потрібно поговорити про поведінку вашого хлопчика.
— Що він знову накоїв? — стомлено запитала жінка, знімаючи робочі черевики в передпокої.
— Він постійно відволікається на уроках, трясе головою, заважає іншим дітям зосередитися. Вчителі скаржаться. Можливо, варто ще раз показати його фахівцям?
Людмила стиснула кулаки. Скільки можна? Скільки грошей вона вже витратила на цих лікарів? А тепер ще й у школі проблеми через його вигадки.
— Я з ним поговорю, — сухо відповіла вона і повісила слухавку.
Артем сидів за кухонним столом, роблячи домашнє завдання з історії. Він переписував у зошит параграф про Стародавні часи, але концентруватися було важко. У вусі щось особливо активно ворушилося, створюючи не тільки неприємні відчуття, а й дивні звуки, схожі на тихе скреготіння.
— Артеме! — різко гукнула його мачуха, входячи в кухню.
Хлопчик здригнувся і впустив ручку. Він відразу зрозумів по тону Людмили, що розмова буде неприємною.
— Знову зі школи дзвонили. Кажуть, ти всіх відволікаєш своїми дурними витівками. — Жінка сіла навпроти нього, склавши руки на грудях.
— Я намагаюся не рухатися, але...
— Ніяких «але»! — перебила вона. — Скільки можна цим театром займатися? Думаєш, мені легко? Думаєш, у мене немає інших проблем? — Людмила встала і почала нервово ходити маленькою кухнею. — На роботі начальство за кожну дрібницю чіпляється, грошей не вистачає, а тут ще ти зі своїми фокусами. Всі лікарі сказали: ти здоровий. Здоровий, розумієш?
— Але там справді щось є, — тихо заперечив Артем. — Я не вигадую.
— Не вигадуєш? — Людмила різко розвернулася до нього. — А що це тоді? Може, ти особливий якийсь? Може, у тебе надздібності? — У її голосі звучала зла іронія.
Жінка підійшла ближче і нахилилася над хлопчиком:
— Слухай мене уважно. Завтра ж припиняєш цю комедію. У школі будеш сидіти тихо, як усі нормальні діти. А якщо ще раз почую скарги...
Вона не договорила, але Артем зрозумів погрозу. У домі запанувала важка тиша, яку порушувало тільки цокання старовинного годинника на стіні.
Наступного дня хлопчик щосили намагався контролювати себе, але рухи у вусі ставали дедалі активнішими. До обіду в нього розболілася голова, а до вечора з вуха знову почала сочитися рідина. Вдома він спробував приховати це від мачухи, але під час вечері вона помітила пляму на його комірі.
— Що це у тебе на сорочці?
— запитала вона.
— Не знаю... Напевно, чорнило, — швидко збрехав Артем.
Але Людмила вже підійшла ближче і відчула характерний запах.
— Це з вуха тече! — вигукнула вона. — Знову ти там колупаєшся!
— Я не колупався!
— Саме тече?
— Саме...
Жінка схопила його за плече і потягла у ванну.
— Зараз подивимося, що ти там собі наколупав!
У ванні при яскравому світлі вона побачила, що з вушного каналу дійсно сочиться темна субстанція. Але замість того, щоб злякатися чи занепокоїтися, Людмила розлютилася.
— Ти спеціально! Ти навмисно колупаєшся там, щоб мене довести! — кричала вона, трясучи хлопчика за плечі.
— Ні! Я не чіпав вухо! Клянуся!
— Брешеш! Все брешеш! Як твій батько!
Людмила схопила рушник і грубо почала витирати виділення. Хлопчик морщився від болю, але не смів чинити опір.
— Досить прикидатися! — продовжувала кричати жінка. — Думаєш, я не розумію, що ти робиш? Думаєш, я дурна?
У цей момент із вуха почувся тихий, але виразний писк. Людмила завмерла з рушником у руках.
— Що це було? — прошепотіла вона.
— Ви чули? — з надією запитав Артем. — Ви теж чули?
Але жінка швидко опанувала себе.
— Нічого я не чула. Це тобі здалося! Або ти сам ці звуки видаєш?
Наступні кілька днів стали для Артема справжнім кошмаром. Людмила постійно стежила за ним, перевіряла вухо, звинувачувала в самоушкодженні. А коли знову прийшов дзвінок зі школи про його поведінку, терпіння жінки увірвалося остаточно.
— Все! Набридло! — кричала вона, ходячи по кімнаті. — Скільки можна терпіти ці витівки?
Артем сидів на дивані, притиснувшись до стінки. У вусі рухи стали особливо активними.
— Завтра ж ідеш до школи і вибачаєшся перед усіма вчителями. Кажеш, що більше не будеш привертати увагу, — продовжувала Людмила.
— Але я не можу контролювати...
— Можеш! Просто не хочеш.
Жінка підійшла до шафи і дістала старий ремінь.
— Можливо, це допоможе тобі зосередитися?
Артем перелякано подивився на ремінь.
— Людмило Петрівно, будь ласка, я справді не можу...
— Знімай сорочку, — холодно наказала вона.
— Не треба...
— Знімай!
Тремтячими руками хлопчик розстебнув сорочку. Шкіра на його спині вже мала сліди минулих покарань. Удар ременя обпік спину. Артем скрикнув від болю.
— Будеш ще в школі дурня валяти? — запитала Людмила, заносячи ремінь для наступного удару.
— Не буду! — схлипнув хлопчик.
— Будеш лікарям мізки пудрити?
Другий удар був ще сильнішим. Артем упав на диван, закриваючи обличчя руками.
— Не буду! Будь ласка, не треба!
Але Людмила була в люті. Все накопичене роздратування — робота, втома, безгрошів'я — виплеснулося на беззахисну дитину.
— Скільки грошей на тебе витратила? Скільки часу? А ти все вигадуєш і вигадуєш!
Ремінь свистів у повітрі. Артем просив зупинитися, але жінка немов не чула його.
— Людмило Петрівно, досить! Мені боляче!
— Боляче? А мені не боляче? Думаєш, мені легко з тобою?
Нарешті вона зупинилася, важко дихаючи. Ремінь випав з її рук на підлогу.
— Завтра ніяких витівок у школі! І щоб більше я про твоє вухо не чула! Зрозумів?
Артем лежав на дивані, схлипуючи. Спина горіла вогнем, а у вусі рухи стали ще бурхливішими, наче щось там злякалося і намагалося сховатися глибше.
— Зрозумів? — повторила Людмила голосніше.
— Зрозумів, — ледь чутно прошепотів хлопчик.
Після цього дня жінка почала замикати Артема в коморі при найменшій згадці про проблеми з вухом. Комора була маленькою, без вікон, заставлена старими речами. Там пахло пилом і затхлістю.
— Посидиш там, подумаєш про свою поведінку, — казала вона, повертаючи ключ у замку.
У темряві Артем сидів на підлозі серед коробок, прислухаючись до дивних звуків усередині своєї голови. Тут, у тиші, вони були особливо виразними. Крім руху і писку, з'явилося тихе дряпання.
Сусіди чули плач, що долинав із квартири Ковальових. Галина Семенівна з сусідньої квартири іноді зустрічала Людмилу в під'їзді й обережно цікавилася:
— Людочко, а що це у вас хлопчик так плаче? Може, допомогти чим?
— Це виховний процес, — сухо відповідала Людмила. — Не ваша справа.
— Та я розумію, дітей виховувати треба. Але все ж таки...
— Все ж таки що? У мене своя сім'я, сама розберуся.
Після таких розмов Людмила ставала ще злішою на Артема.
Одного вечора, риючись у старій шафі в пошуках теплих шкарпеток, Артем натрапив на коробку з фотографіями. Більшість знімків були старими, чорно-білими. На одній із фотографій він побачив молоду красиву жінку з добрими очима, що тримала на руках немовля. На звороті було написано: «Аня з сином, пологовий будинок, 1998 рік».
Серце хлопчика забилося сильніше. Це була його мама. Та сама жінка, яку він ніколи не бачив, але про яку часто думав.
Під фотографіями лежали документи. Артем обережно дістав пожовклі папери. Більшість він не розумів: медичні довідки, виписки. Але один аркуш привернув його увагу. Це був лист, написаний нерівним почерком.
«Людо, я знаю, що ти працювала в тій лабораторії. Я знаю, що ви там робили з дітьми. Якщо з моїм сином щось трапиться, якщо експерименти вплинуть на нього, я все розповім. Збережи цього хлопчика здоровим, інакше...»
Лист обривався на півслові. Наприкінці стояв підпис: «Андрій Ковальов».
Артем перечитав лист кілька разів, але не міг зрозуміти його сенсу. Яка лабораторія? Які експерименти? І чому батько писав таке Людмилі?
У цей момент він почув кроки в коридорі. Швидко сунувши фотографії та документи назад у коробку, хлопчик закрив шафу і зробив вигляд, що шукає шкарпетки.
— Що ти там копирсаєшся? — запитала Людмила, входячи в кімнату.
— Шкарпетки шукаю. Холодно.
Жінка уважно подивилася на нього, потім на шафу.
— Надалі без дозволу мої речі не чіпай. Зрозумів?
— Зрозумів.
Але тепер у голові в Артема крутилися нові запитання. Що за лабораторія? Що сталося з його батьком? І як усе це пов'язано з тим, що відбувається в його вусі?
Тієї ночі він довго не міг заснути. У вусі рухи стали особливо активними, а до звичних звуків додався новий, схожий на нерозбірливий шепіт.
Ранок понеділка нічим не відрізнявся від інших сірих осінніх днів. Артем насилу змусив себе встати. Вночі він майже не спав. Темна рідина знову забруднила наволочку. Хлопчик швидко витер обличчя і переодягнувся, намагаючись приховати сліди від мачухи.
У школі першим уроком була математика. Артем сів за свою парту і спробував зосередитися. Вчителька писала на дошці рівняння. Через кілька хвилин відчуття руху у вусі посилилося настільки, що хлопчик не зміг стримати рефлекторного ривка головою.
— Ковальов! Скільки можна? — різко обернулася Валентина Іванівна. — Ти знову заважаєш усім вчитися!
— Вибачте, — тихо пробурмотів Артем.
Другим уроком була мова. Марина Петрівна помітила, що хлопчик виглядає блідим, але не стала звертати на це увагу при класі. Артем чув її голос немов через вату. У вусі щось дряпалося і пульсувало.
— Артеме, прочитай наступне речення, — попросила Марина Петрівна.
Хлопчик встав, але букви в підручнику почали розпливатися. Запаморочення накотило хвилею, і він схопився за край парти.
— Артеме, ти як? Може, в медпункт? — стурбовано запитала вчителька.
— Ні, все нормально, — швидко відповів він.
Третім уроком була математика у суворого Петра Миколайовича. Учитель відразу помітив, що Артем поводиться дивно.
— Ковальов, що ти там крутишся? На уроці потрібно слухати, а не соватися.
Артем спробував зосередитися, але цифри пливли перед очима. Раптом біль пронизав голову гострим спалахом. Артем схопився за вухо і застогнав. Кілька однокласників обернулися.
— Ковальов, що за вистава?
— У мене болить... — прошепотів хлопчик, відчуваючи, як із вуха починає текти рідина.
— Якщо болить, іди до медсестри. Тільки без фокусів.
Артем хотів піднятися, але біль посилився настільки, що він не стримав крик. Весь клас повернувся до нього. З правого вуха текла кров, змішана з темною масою.
— Боже мій! — вигукнула Олена Морозова.
Петро Миколайович швидко підійшов до Артема. Запах був настільки сильним, що його відчули навіть на сусідніх рядах.
— Негайно в медпункт! — наказав учитель. — Петров, допоможи йому дійти.
Гена Петров перелякано підійшов до Артема.
— Тьомо, ти як? — тихо запитав він, вперше назвавши його на ім'я.
Артем спробував відповісти, але перед очима все потемніло, і він знепритомнів.
Отямився він у медпункті. Над ним схилилася шкільна медсестра Валентина Федорівна.
— Ну як, синку? Краще? — запитала вона.
Артем спробував піднятися. Праве вухо боліло, але не так сильно, як у класі. Однак рух усередині став помітнішим.
— Що зі мною було?
— Знепритомнів. З вуха кров ішла. Я вже викликала швидку.
— Швидку?
— З такими речами жарти погані. Кровотеча з вуха — це серйозно.
Приїхала бригада швидкої допомоги. Фельдшер Сергій Володимирович оглянув хлопчика.
— А що з вухом? — він посвітив ліхтариком і нахмурився. — Дивно. Наче там щось рухається.
— Ви теж бачите? — з надією запитав Артем.
— Можливо, гра світла. Але веземо в лікарню.
У міській лікарні черговим лікарем виявився Максим Ігорович Березін, молодий лікар, який переїхав зі столиці.
— Що у нас тут? — запитав він.
— Хлопчик, одинадцять років, втрата свідомості, кровотеча, — доповіла медсестра.
Максим Ігорович уважно подивився на Артема, відзначивши його виснажений вигляд і дорослий, втомлений погляд.
— Як тебе звати?
— Артем.
— Артеме, розкажи мені детально, що ти відчуваєш?
Вперше хлопчик зустрів лікаря, який справді готовий був слухати.
— У правому вусі щось рухається. Уже багато років. Іноді пищить, іноді дряпається. Сьогодні особливо сильно боліло.
— А інші лікарі що казали?
— Що нічого немає. Що я вигадую.
Максим Ігорович дістав сучасний отоскоп, що дає яскраве освітлення і збільшення.
— Лягай на бік.
Лікар почав огляд. Спочатку він бачив запалені стінки, але коли заглибився далі, його очі розширилися від подиву.
— Що це таке? — прошепотів він.
У глибині вушного каналу знаходився невеликий живий організм із напівпрозорою оболонкою. Але найжахливішим було те, що у цього організму були очі — маленькі, схожі на людські, які повільно поверталися, стежачи за приладом.
— Господи... — видихнув лікар, відкладаючи отоскоп.
— Що там? Ви щось бачите? — тривожно запитав Артем.
Максим Ігорович спробував опанувати себе. Це суперечило всім законам медицини.
— Мені потрібно проконсультуватися з колегами. Артеме, нікуди не йди.
Він швидко пішов до завідувача відділення Володимира Петровича Казанцева. Літній лікар вислухав його з недовірою, але погодився подивитися сам. Побачивши аномалію на власні очі, він зблід. Організм у вусі не тільки рухався, він реагував на світло і мав лякаюче людські риси.
— Викликайте головлікаря, — тихо сказав Володимир Петрович. — І нікому ні слова.
Артем лежав на кушетці, відчуваючи, як наростає напруга.
— Лікарю, що зі мною?
Максим Ігорович поклав руку йому на плече.
— Артеме, ми знайшли причину твоїх проблем. Тепер ми знаємо, що ти не вигадував. Ти мав рацію.
Незабаром зібрався консиліум на чолі з головною лікаркою Анною Сергіївною Волковою. Побачивши зображення на моніторі, лікарі були в шоці.
— Це неможливо, — прошепотів нейрохірург. — Такого не буває в природі.
— Потрібно терміново зв'язатися з НДІ. Це випадок міжнародного значення, — сказала Анна Сергіївна. — Організм росте.
До кабінету увірвалася медсестра:
— Анно Сергіївно, прийшла опікунка. Вимагає негайно забрати хлопчика. Дивно поводиться, вимагає не робити записів у карті.
— Приведіть її сюди.
Людмила увійшла до кабінету, бліда і нервова.
— Я забираю Артема додому.
— Жінко, дитині потрібна допомога. У нього патологія...
— Нічого в нього немає! — перебила Людмила. — Це нервове.
Головлікарка насторожилася.
— Скажіть, а ви знайомі з його біологічними батьками? Нам потрібні дані про генетику.
— Ніяких генетичних проблем немає! Звичайна дитина. Я забираю його.
— Людмила Петрівна Кравець, вірно? — уточнила головлікарка, непомітно звірившись із записом. — Ми перевірили бази. Ви працювали в Інституті експериментальної медицини в закритій лабораторії.
Людмила зблідла.
— А батько хлопчика, Андрій Ковальов, загинув, розслідуючи діяльність цієї лабораторії, — продовжила Анна Сергіївна. — Ми не віддамо вам дитину. Поліція вже їде.
Людмила спробувала вибігти, але її затримала охорона.
Тим часом Артема готували до операції. Максим Ігорович розумів, що зволікання небезпечне. Артем у жаху усвідомлював, що істота в його голові намагається з ним спілкуватися — він чув тихий шепіт: «Допоможи... мені...»
Операція тривала чотири години. Хірурги витягли з вуха аномальний організм, що нагадував спотворений ембріон із розвиненою нервовою системою. Це був результат жахливого експерименту з впровадження біологічних імплантів.
Поліція з'ясувала правду. Батько Артема розкрив таємницю експериментів над дітьми, за що був усунений. Людмилу, колишню медсестру лабораторії, змусили «доглядати» за об'єктом експерименту — власним пасинком. Вона роками приховувала правду, імітуючи турботу і зводячи хлопчика з розуму.
Максим Ігорович прийняв рішення, яке змінило їхні долі.
— Він залишиться зі мною, — заявив він. — Я оформлю опіку.
Через місяць Артем прокинувся в новій квартирі, де пахло кавою і книжками. Вперше за п'ять років у його голові була тиша.
— Як справи? — запитав прийомний батько.
— Тихо, — посміхнувся хлопчик.
У школі ставлення до Артема змінилося. Однокласники вибачилися, а Марина Петрівна плакала від щастя, дізнавшись, що кошмар закінчився. Людмила отримала п'ятнадцять років в'язниці.
Рік по тому Артем став найкращим учнем.
— Я теж хочу стати лікарем, — сказав він Максиму Ігоровичу. — Щоб допомагати тим, кому ніхто не вірить.
— Ти станеш чудовим лікарем, — відповів батько.


















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.