— Ви так рано? Не чекала вас побачити. — Оксана відступила від дверей, пропускаючи свекруху до передпокою.
На порозі стояла невисока Лідія Степанівна Кравченко в застебнутому до підборіддя сірому плащі. Сиве волосся було, як завжди, акуратно зібране, але звичного теплого блиску в очах уже не лишилося.
— Я не завадила? — спитала вона, ніяково переступаючи з ноги на ногу.
— Звісно, ні. Заходьте. Богдан сьогодні працює з дому.
Оксана взяла в неї плащ і провела на кухню. Сам по собі візит був звичним, однак свекруха останнім часом з’являлася не частіше ніж раз на місяць і заздалегідь телефонувала. Тепер же вона прийшла посеред буднього дня без попередження. Ця раптовість разом із погаслим поглядом гості змусила Оксану забути про ввічливе здивування й подумки приготуватися до поганої новини.
— Богдане, до нас мама! — гукнула Оксана.
Із вітальні одразу долинули швидкі кроки. У дверях з’явився високий брюнет у домашній футболці. Одного погляду на матір йому вистачило, щоб насторожитися.
— Мамо, що сталося?
— Нічого, синочку. Просто вирішила провідати вас. — Лідія Степанівна спробувала всміхнутися, але обличчя лише болісно сіпнулося.
Поки закипав чайник, Оксана дістала пиріг, приготований напередодні. Незабаром вона поставила перед свекрухою чашку кави. Та, не доторкнувшись до частування, довго водила ложечкою по колу, ніби сподівалася разом із цукром розчинити в чашці слова, що її мучили. Ложечка тихо торкалася порцеляни, і в цій напруженій тиші рівний дзенькіт здавався особливо гучним…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
