Назар і Марина знали одне одного з тих років, коли дружба ще здається чимось само собою зрозумілим, а кохання ховається за сусідньою партою і соромиться назвати себе справжнім ім’ям. Їхня історія почалася того дня, коли родина Назара перебралася з невеликого селища до міста. Хлопчикові тоді здавалося, що нова школа зустріне його чужими поглядами, глузуванням і образливими прізвиськами.
Найбільше Назар боявся, що міські хлопці одразу відчують у ньому приїжджого і почнуть дражнити селюком. Але вийшло інакше. Однокласники виявилися галасливими, допитливими, але добрими, і вже наприкінці першого дня він перестав почуватися зайвим. А найдужче йому запам’яталася дівчинка з уважними очима — Марина.
Учителька, представивши новенького четвертому «Г», обвела клас поглядом і задумливо постукала пальцями по журналу.
— Так, куди ж тебе посадити? — сказала вона, ніби розв’язувала важливу задачу. — Ось, місце поруч із Мариночкою вільне. Марино, не заперечуєш?
Марина похитала головою. Вона й справді не заперечувала. Похмурий хлопчина з настороженим поглядом видався їй не чужим, а чомусь близьким. Згодом ця перша симпатія зміцніла і виросла в почуття, яке вони довго не вміли назвати.
Назар спершу тримався обережно, але швидко зрозумів: Марині можна довіряти. Поруч із нею не треба було здаватися сміливішим і дорослішим. Так почалася дружба двох людей, яким доля ще відміряє довгий шлях до справжньої близькості.
Шкільні роки промайнули швидко. Зошити, контрольні, перші прогулянки після уроків і довгі розмови поступилися місцем дорослим обов’язкам. Почалися виклики до призовних комісій, а потім настав день, коли Назара забрали служити.
Службу він уявляв зовсім інакше. Як і багато хлопців, Назар думав, що там усе буде просто: стараєшся, виконуєш наказ, тримаєш слово — отже, заслуговуєш на повагу. Насправді ж виявилося, що легше живеться не найвідповідальнішим, а тим, хто вміє вчасно усміхнутися начальству, промовчати або сподобатися потрібній людині. Для Назара це стало першим жорстким уроком. Світ, у який він потрапив, не завжди вимірювався справедливістю, і це відкриття гірчило сильніше за будь-які армійські труднощі.
І все ж сама служба припала йому до душі. У ній були дисципліна, ясність, порядок, яких у звичайному житті часом бракувало. Коли Назара запитали, чи не хотів би він залишитися в частині за контрактом, він замислився всерйоз. Можливо, він би погодився без вагань, якби в місті на нього не чекала Марина. Кохання до неї виявилося сильнішим за будь-яку військову перспективу.
Командування пішло йому назустріч і дало два тижні відпустки. За цей час Назар мав вирішити головне: чи зуміє він умовити Марину поїхати з ним до частини й почати нове життя поруч. Він довго зважував, вагався, уявляв їхню розмову і все-таки наважився: спершу відпустка, потім чесна розмова з Мариною. Коли нарешті настав довгоочікуваний день, Назар, вірний своїй любові до несподіваних появ, приїхав на добу раніше, ніж повідомив рідним і знайомим.
Він навмисне назвав усім пізнішу дату, щоб зустріч не перетворилася на галасливе свято з обіймами, запитаннями й нескінченними розмовами. Зараз йому хотілося тільки обійняти матір, побачити її очі, а потім одразу ж бігти до Марини. Дім, під’їзд, знайомі вікна — усе здавалося майже незмінним, тільки серце билося так, ніби за рік відсутності розучилося чекати спокійно.
Назар підійшов до п’ятиповерхового будинку, де жила його Маринка. Дзвонити в домофон не довелося: двері саме відчинив один із мешканців. Чоловік вийшов на ґанок із таким сяйливим обличчям, ніби день подарував йому рідкісну удачу, а за його спиною вже м’яко рипнули важкі двері під’їзду…
