У молодості Назар працював лісником і був певен, що іншої долі йому й не треба. Ліс для нього не був просто місцем служби, куди приходять за розкладом і йдуть, щойно стрілки дозволять. Він зростав серед сосен, болотяних стежок, просік, запаху смоли й прілого листя. Тут усе було рідним: тріск гілки під чоботом, волога кора після дощу, обережний шерех звірка в заростях, димок над далеким кордоном. Дід його колись ходив тими самими стежками, потім батько перейняв справу, і Назар змалку вважав це найправильнішим ладом на землі.
Йому здавалося, що так і має тривати. Ось одружиться він, народиться син, і хлопчина, щойно навчиться міцно триматися на ногах, теж ходитиме з ним до лісу. Назар показуватиме йому, як читати слід на сирій землі, як відрізняти сухостій від живого дерева, як не заблукати в похмурий день, коли сонця не видно й усі стовбури здаються однаковими. Він сам колись так учився в батька, мовчки вбираючи кожне слово, і тому вірив: якщо змалку брати дитину до лісу, вона виросте кмітливою, дужою й потрібною людиною.
Мрії в Назара були прості, без хитрощів і зайвого розмаху. Дім, дружина, діти, робота, яку не соромно передати далі. Нічого особливого, якщо дивитися збоку, але для нього саме в цьому й полягало щастя.
Наречену він собі пригледів із села. Мирослава була тиха, стримана, не з тих дівчат, що голосно сміються біля клубу й люблять, щоб на них усі озиралися. Про неї говорили різне. Нібито не рідна вона своїм батькам, нібито взяли її малою з дитячого закладу. Назар слухав такі розмови й лише знизував плечима. Яка різниця, звідки дитина прийшла в родину, якщо її люблять і вона виросла доброю людиною? Мирослава була лагідна, уважна, з м’яким поглядом, а її прийомні батьки душі в ній не чули.
Назар тоді думав: відслужить належне, повернеться, і справлять вони весілля. Не квапився, хоч серце тяглося до Мирослави з такою силою, що часом важко було думати про щось інше. Йому хотілося, щоб усе було по-людськи: спершу служба, потім дім, родина, діти, лісова робота. Він вірив, що терпіння лише зміцнить їхнє почуття.
Та життя розпорядилося так, що його спокійні надії розсипалися в прах. Згодом Назарові довелося прийняти те, з чим змиритися неможливо: сина в нього не буде. І доньки, найімовірніше, теж. Улюблену роботу він залишив, улаштувався в місті на завод, бо там платили більше, а гроші тепер були потрібні постійно. Мирослава лежала нерухомо, майже не могла говорити, і все господарство трималося на ньому одному.
Він не скаржився. Зранку вставав удосвіта, встигав упоратися по господарству, поправити дружину, приготувати їжу, перевірити город, а потім ішов через ліс до станції, щоб їхати на роботу. Увечері повертався тією ж дорогою. Лише цей шлях і залишався йому від колишнього життя. Він удавав, що просто скорочує дорогу, але сам розумів: йому треба було хоч трохи пройтися серед дерев, вдихнути сире хвойне повітря, почути лісову тишу. Інакше серце ставало важким, ніби його замикали в глухий залізний ящик.
Увечері, повертаючись зі станції, Назар часто проходив повз дитячий табір. Сам табір він не ненавидів — навпаки, думав, що дітям корисно бути ближче до природи. Нехай бігають, купаються, сидять біля вогнища, вчаться розрізняти трави й птахів. Дратувало його інше: байдужість дорослих, які мали наглядати за дітлахами. За паркан летіли фантики, пластикові пляшки, паперові пакети, уривки упаковок. Іноді видно було, що й дорослі не надто стараються донести сміття до урни…
