Життя без прикрас
Телефон розбудив Олесю того самого ранку, коли за вікном іще не встиг як слід розвиднітися день. Вона саме наливала собі каву перед роботою, сонно мружилася на кухонний годинник і думала, що сьогодні знову доведеться розбирати чужі папери, рахувати чужі витрати й усміхатися людям, яким до неї не було жодного діла.
Різкий дзвінок змусив її здригнутися. Чашка тремтнула в пальцях, темна рідина хлюпнула на стіл, потекла до краю тонкою гарячою цівкою.
Олеся схопила телефон і побачила ім’я діда.
У грудях одразу неприємно стиснулося. Степан Лук’янович ніколи не телефонував так рано без причини. Він узагалі не любив порожніх розмов по телефону: вважав, що слова треба берегти, як добрі деталі в годинниковому механізмі. Якщо дзвонив — отже, справді було потрібно.
— Дідусю? — відповіла вона, намагаючись, щоб голос звучав спокійно.
— Олесенько, — промовив він тихо.
Голос був його, але ніби не зовсім. Слабший, глухіший, з якоюсь незвичною втомою. Олеся відразу випросталася.
— Що сталося? Тобі зле?
— Ні, зі мною все терпимо, — після невеликої паузи сказав він. — Ти сьогодні зможеш приїхати?
— Звісно. Коли?
— Зараз. Чим раніше, тим краще. Мені треба поговорити з тобою. Дуже серйозно.
Вона притиснула телефон міцніше до вуха. На мить їй здалося, що між словами дід не просто дихає — збирається з силами, ніби кожне слово дається йому через внутрішній опір.
— Діду, ти мене лякаєш.
— Не бійся завчасно. Просто приїдь. І, Олесенько…
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.