Телефон розбудив Олесю того самого ранку, коли за вікном іще не встиг як слід розвиднітися день. Вона саме наливала собі каву перед роботою, сонно мружилася на кухонний годинник і думала, що сьогодні знову доведеться розбирати чужі папери, рахувати чужі витрати й усміхатися людям, яким до неї не було жодного діла.
Різкий дзвінок змусив її здригнутися. Чашка тремтнула в пальцях, темна рідина хлюпнула на стіл, потекла до краю тонкою гарячою цівкою.
Олеся схопила телефон і побачила ім’я діда.
У грудях одразу неприємно стиснулося. Степан Лук’янович ніколи не телефонував так рано без причини. Він узагалі не любив порожніх розмов по телефону: вважав, що слова треба берегти, як добрі деталі в годинниковому механізмі. Якщо дзвонив — отже, справді було потрібно.
— Дідусю? — відповіла вона, намагаючись, щоб голос звучав спокійно.
— Олесенько, — промовив він тихо.
Голос був його, але ніби не зовсім. Слабший, глухіший, з якоюсь незвичною втомою. Олеся відразу випросталася.
— Що сталося? Тобі зле?
— Ні, зі мною все терпимо, — після невеликої паузи сказав він. — Ти сьогодні зможеш приїхати?
— Звісно. Коли?
— Зараз. Чим раніше, тим краще. Мені треба поговорити з тобою. Дуже серйозно.
Вона притиснула телефон міцніше до вуха. На мить їй здалося, що між словами дід не просто дихає — збирається з силами, ніби кожне слово дається йому через внутрішній опір.
— Діду, ти мене лякаєш.
— Не бійся завчасно. Просто приїдь. І, Олесенько…
— Так?
