У самому серці великого лісу розташовувався старий заповідний парк. Ззовні він здавався продовженням зеленої тиші: за деревами ховалися доріжки, над кронами ліниво перегукувалися птахи. Та за цією природною оболонкою ховалося місце, де свобода була лише видимістю.
Тут жили прекрасні, сильні, рідкісні створіння, яким було відведено простір за огорожами, склом і важкими ґратами. Їх оточували запах землі й далекий шелест справжнього лісу, але цей ліс починався там, куди вони не могли вийти.
Серед звірів вирізнялася левиця на ім’я Серафіна. Вона не була галасливою чи неспокійною, але в її нерухомості відчувалася така сила, що відвідувачі замовкали поруч із нею. Серафіна тримала голову високо, ніби пам’ятала про свою природну гідність навіть тоді, коли під лапами лежала витоптана ділянка землі, а перед очима — незмінна межа вольєра.
Її називали королевою тварин. У її повільній ході й важкому погляді було щось царствене, хоча життя давно відібрало в неї найголовніше — простір.
Дні Серафіни минали майже однаково. Вранці вона прокидалася від звичних звуків, що долинали з глибини парку: кроків, скрипу воріт, далекого людського гомону. Потім наставала годівля, далі — відпочинок, коли левиця лежала в тіні й дивилася туди, де за сіткою темніли дерева.
Іноді вона підводилася й проходила вздовж огорожі, повторюючи те саме коло. У святкові дні людей ставало більше. Вони сміялися, фотографувалися, намагаючись упіймати мить, коли Серафіна поверне голову чи привідкриє очі. Для них вона була рідкісною зустріччю з дикою природою, ув’язненою в безпечну рамку…
