У невеликому селі біля темного лісу й старих полів жила Катерина. Для чужої людини це місце могло здатися непримітним: кілька вулиць, низенькі хати, городи й стежки до сусідських хвірток. Але для неї тут було все: минуле, пам’ять, рідний дім і все життя, яке неможливо було відділити від цих стін.
Вона народилася в цьому селі, тут виросла, тут пішла до школи, а потім сама стала вчити дітей. Тут же зустріла людину, з якою прожила сорок років. Їхнє сімейне життя не було безхмарним, але в ньому вистачало довіри, турботи й тієї спокійної ніжності, яка не потребує гучних слів. Дім зберігав безліч простих спогадів: ранкове тепло, стукіт посуду, розмови біля вікна.
Найбільшою радістю для них стала донька Дарина. Дівчинка росла лагідною й допитливою, а Катерина, дивлячись на неї, часто думала, що життя все ж щедре, якщо дарує людині такі миті. Дарина швидко виросла, покохала, вийшла заміж, і невдовзі робота її чоловіка вимагала переїзду далеко від батьківського дому.
Для Катерини розлука виявилася нелегкою. Вона усміхалася, допомагаючи доньці складати речі, і ховала тривогу за спокійними словами. Чоловік теж підтримував Дарину, запевняючи, що їм нічого не потрібно, окрім її щастя. Вони розуміли: у молодої сім’ї своя дорога, і втримувати доньку поруч було б неправильно…
