Життя без прикрасПісля від’їзду Дарини в домі стало тихіше. Катерина звикала до цієї тиші обережно. Розмови на відстані допомагали, але не заміняли живої присутності. І все ж поруч залишався чоловік. Він сідав навпроти неї за стіл, розповідав сільські новини, лагодив щось на подвір’ї, бурчав на погоду, а вона розуміла: поки він тут, самотність не сміє переступити поріг.
Потім прийшла хвороба. Спершу її пояснювали втомою й віком. Катерина сподівалася, що чоловік зміцніє, але хвороба ставала тяжчою, забирала голос, рух, колишню бадьорість. Вона доглядала його з тихою відданістю, народженою довгою любов’ю. Коли його не стало, дім спорожнів увесь одразу. Увесь простір навколо втратив знайоме дихання.
Дарина, дізнавшись про те, що сталося, довго просила матір переїхати до неї. Вона казала, що матері не можна залишатися самій, що поруч буде сім’я й допомога. Катерина слухала її й дякувала, але щоразу відповідала відмовою. Покинути село вона не могла. Там, де стояв її дім, жили спогади про чоловіка і все її власне життя. Поїхати означало б залишити саму себе за зачиненими дверима.
На щастя, село не дало їй замкнутися в самотності. Сусіди заходили дізнатися, чи не треба допомогти з водою, дровами чи хвірткою. Люди пам’ятали Катерину як добру вчительку, яка колись учила їхніх дітей, а декого й їх самих. Людська участь з’являлася на порозі разом із вузликом хліба або коротким запитанням про здоров’я.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.