— Руки на капот. Швидко. Вдруге повторювати не буду.
Старший лейтенант дорожнього патруля Артем Савченко смикнув дверцята старого позашляховика так, ніби хотів не відчинити їх, а вирвати разом із завісами. Метал протяжно заскреготів, із салону війнуло нагрітим пилом, вицвілою оббивкою й важким бензиновим духом, що в’ївся в машину за довгі роки. По крилу розповзалася руда іржа, бічне дзеркало трималося майже на чесному слові, а під лобовим склом погойдувався маленький потьмянілий образок. Літній священник не стільки вийшов, скільки незграбно ступив на узбіччя, в останню мить спершися долонею на розпечений капот.
Щебінь хруснув під підошвою. Легкий порив вітру підняв дорожній пил і жбурнув його на чорну рясу, на старий натільний хрест, на рукав, яким отець Кирило мимоволі прикрив груди. Гарячий метал обпік шкіру, але він навіть не скривився. Лише повільно випростався, перевів подих і подивився на патрульного з таким спокійним подивом, ніби ще намагався зрозуміти, чи не помилився в людині, що стояла перед ним.
— Навіщо така злість, сину мій? — тихо спитав він.
Голос у священника був м’який, майже лагідний. Але в очах на коротку мить майнула зовсім інша тінь — тверда, насторожена, холодна. Савченко її не помітив. Він уже встиг скласти в голові просту картину: старий, глуха ділянка траси, розбита машина, сумка на задньому сидінні, поруч тільки напарник — і жодного зайвого свідка.
Сержант Ігор Литвин стояв біля службової машини й ліниво перекочував жезл у пальцях. Цю дорогу вони давно вважали своєю годівницею. Асфальт був потрісканий, біла лінія майже стерлася, довкола тяглися поля й кущі, за якими в літню спеку не рухалося нічого, крім комах. Водії тут швидко розуміли правила: простіше віддати гроші, ніж сперечатися з людьми у формі. Над полем тремтіло гаряче марево, суха трава шаруділа біля кювету, і сама тиша, здавалося, заздалегідь погоджувалася мовчати про те, що Савченко збирався зробити…
