Вечір повільно стікав по склу величезного вікна, забарвлюючи кімнату густим червонуватим світлом. Місто за ним уже починало розчинятися в сутінках: дахи темніли, ліхтарі спалахували один за одним, а останні смуги заходу лягали на біле простирадло так рівно, ніби хтось акуратно провів по ньому пензлем.
Я зайшла майже безшумно. Поставила сумку на диван, зняла пальто й кілька секунд стояла нерухомо, прислухаючись до дому. Внизу, здається, дзенькнув посуд. Десь у коридорі тихо працював зволожувач повітря. А тут, у спальні, як завжди, пахло стерильністю, ліками, вологими серветками й тим різким лікарняним холодом, який за шість років увібрався в стіни, штори, меблі й, здавалося, в саму мою шкіру.
На ліжку лежав Данило.
Мій чоловік.
Колись він входив до кімнати так, що весь простір ніби оживав: сміявся голосно, сперечався запально, розмахував руками, будував плани, дратував мене своєю самовпевненістю і тієї ж миті змушував усміхатися. Тепер він лежав нерухомо, із заплющеними очима, під тонкою ковдрою. Груди піднімалися рівно, в такт апаратам. Обличчя залишалося вродливим, майже спокійним, тільки цей спокій давно вже став для мене не втіхою, а бездонною ямою, в яку я щодня зазирала і щодня боялася зірватися.
Я підійшла ближче, сіла на край ліжка й поправила пасмо волосся біля його скроні. Кінчики пальців машинально ковзнули по лобі, як робили це сотні, тисячі разів. Іноді мені здавалося, що саме цей жест утримує мене від остаточного відчаю. Я поверталася з роботи, заходила до нього, торкалася його обличчя й переконувала себе: я не одна. Він тут. Хай мовчить, хай не відповідає, хай не бачить мене — але він тут.
Шість років тому аварія перекреслила наше життя. Лікарі говорили обережно, ніби боялися поранити мене словами, хоча рана вже була такою глибокою, що жодне формулювання нічого б не змінило. Вегетативний стан. Тяжке ураження. Прогноз несприятливий. Далі були лікарні, консиліуми, дорогі обстеження, апарати, доглядальниці, документи, рахунки, нескінченні підписи й чужі співчутливі погляди.
Усі навколо захоплювалися мною. Називали сильною, вірною, майже святою. Казали, що не кожна жінка пожертвувала б молодістю, кар’єрою, особистим життям заради чоловіка, який уже ніколи, можливо, не зможе назвати її на ім’я. Я мовчки приймала ці слова й усміхалася втомлено. Ніхто не знав, що ночами, коли дім завмирав, я сідала біля його ліжка й іноді ненавиділа не його, а це нерухоме, нескінченне життя, в якому не було ні майбутнього, ні кінця.
Я нахилилася, щоб поцілувати Данила в лоб. Так я робила завжди, повертаючись додому: ніби залишала на його шкірі знак, що я поруч, що дружина повернулася, що його не забуто. Але тієї миті, коли моє обличчя опинилося біля його шиї, я раптом завмерла.
Запах…
