Спершу я навіть не зрозуміла, що саме мене зупинило. У кімнаті було все те саме: спиртовий розчин, чиста білизна, слабкий аромат дитячого гелю, яким я обмивала Данила, бо його шкіра стала надто чутливою. Але поверх звичної стерильності лежав інший запах — теплий, важкий, дорогий. Чоловічий парфум. Не різка дешева туалетна вода, а глибокий, упевнений аромат із деревною гірчинкою, яким користуються люди, що люблять справляти враження.
Я повільно випросталась.
Ніздрі вловили ще одну тонку, але неприємну ноту — сигаретний дим. Не запах тютюну від одягу людини, що пройшла повз курця, а той самий застарілий слід, який залишається на шкірі й волоссі після щойно викуреної сигарети.
Я дивилася на чоловіка й не могла поворухнутися.
Данило шість років не вставав із ліжка. Він не міг говорити, не міг повернути голову, не міг узяти в руку склянку. Він не міг курити. Він не міг користуватися парфумом. Навіть якби хтось розпилив аромат у кімнаті, запах не ліг би так виразно на його шию.
Я змусила себе вдихнути рівніше. Напевно, заходив лікар. Або технік. Або хтось зі служби обладнання. Напевно, я просто втомилася. Останнім часом на роботі все сипалося одне за одним, і голова постійно гуділа від напруження. Але тут же виникла інша думка: особистий лікар Данила, Мирослава, жінка. Медбрат, який іноді приходив міняти витратні матеріали, був тихим літнім чоловіком і пах звичайним милом, а не дорогим сандалом. Охорона біля воріт не повідомляла про відвідувачів. Дім був під камерами.
Я відступила на крок, потім ще на один. Надто безглуздо. Надто дико.
Щоб не стояти посеред кімнати з цим чужим запахом у голові, я пішла до ванної, набрала теплої води й повернулася до звичного вечірнього догляду. Я ніколи повністю не передоручала це Валентині, нашій помічниці. Вона могла міняти постіль, готувати, прибирати, стежити за розкладом ліків, але тіло чоловіка я намагалася обтирати сама. Напевно, це було моє вперте, безглузде доведення любові. Або спроба переконати себе, що між нами ще лишилося щось людське.
Я обережно зняла з нього сорочку, протерла плечі, груди, руки, перевернула його набік, перевірила шкіру. Данило лежав спокійно, як завжди. Жоден м’яз на його обличчі не сіпнувся. І все ж тепер цей спокій видався мені не безживним, а якимось моторошно замкненим.
Коли я закінчила, зібрала рушники й білизну в кошик і спустилася до пральні. Внизу було тепло, пахло борщем і випічкою. Валентина поралася на кухні, щось наспівувала собі під ніс. Її присутність завжди заспокоювала мене. Повна, проста, з добрим обличчям і важкими руками, вона з’явилася в нас майже одразу після виписки Данила з лікарні. За ці роки вона стала не просто помічницею — радше мовчазною опорою, людиною, яка бачила мою втому без зайвих слів.
Я поставила кошик на стіл у пральні й почала сортувати речі. Зазвичай там було одне й те саме: медичні пелюшки, рушники, вільні бавовняні шорти, які зручно знімати й надягати під час догляду, іноді простирадло. Я знала кожну складку цієї білизни. Знала, яку тканину купувала, які резинки не натирають шкіру, які рушники краще вбирають воду.
І раптом пальці натрапили на щось зовсім інше.
Тканина була гладенькою, щільною, еластичною. Я насупилася, потягла річ з-під рушника — і на кілька секунд перестала дихати.
У руках у мене опинилися чоловічі боксери. Бордові, дорогі, явно не з тих, що купують лежачому хворому. Обтисли, модні, майже зухвалі. Данило не міг носити таку білизну. Вона була б незручною, тісною, безглуздою для людини, яка не контролює тіло й потребує постійної гігієни.
Я піднесла знахідку ближче й відчула, як шлунок болісно стиснувся. Річ була не просто чужою. Вона була використаною…
