У невеликому місті, схованому серед м’яких пагорбів і старих садів, де вузькі вулиці тяглися поміж невисоких будинків, а вікові дерева ніби зберігали пам’ять про чужі долі, Віра й Микола Соколови часто приходили на місцевий цвинтар.
Там, серед тихих рядів скромних пам’ятників, був похований їхній син Матвій. Він служив в авіації, пройшов чимало тяжких випробувань і встиг стати для рідних людиною, якою вони пишалися щохвилини.
Матвієві було лише тридцять шість, коли його життя обірвалося після дорожньої аварії. Для батьків цей день став межею, за якою колишній світ зник. Назовні все ніби тривало: люди ходили на роботу, гули ринки, змінювалися пори року. Але в домі Соколових оселилася тиша, яку нічим неможливо було заповнити.
Вони приходили до сина знову і знову. Іноді мовчали, іноді говорили з ним так, ніби він просто вийшов ненадовго й ось-ось відповість. І згодом почали помічати дивину, яка спершу здалася їм випадковістю.
Навіть у найзадушливіші літні дні, коли сонце випалювало землю, а трава довкола жовкла й лягала сухими клаптями, ділянка біля могили Матвія залишалася свіжою, яскравою, ніби щойно напоєною дощем. Зелень там трималася вперто, живо, майже неправдоподібно.
Віра дивилася на цю траву з тихим подивом. Микола намагався знайти пояснення, казав, що, може, тут особлива земля або тінь падає інакше. Але що довше вони спостерігали, то сильніше розуміли: річ не в ґрунті й не у випадковості….
