Ця зелена смуга водночас утішала їх і тривожила. У ній було щось схоже на знак, на невидиму турботу, на чиюсь мовчазну присутність. Але хто міг приходити сюди, крім них і доньки? Хто міг доглядати могилу їхнього сина так дбайливо, ніби Матвій був йому рідним?
Подружжя стало бувати на цвинтарі частіше. Приходили в різний час, затримувалися довше, ніж звичайно, озиралися довкола. Вони не хотіли тривожити чужу таємницю, але серце вимагало відповіді.
І одного разу відповідь сама з’явилася перед ними.
Віра й Микола помітили літнього чоловіка біля могили Матвія. Він стояв, трохи нахилившись, обережно тримав стару металеву лійку й повільно поливав траву, намагаючись не зачепити квіти біля пам’ятника. У його рухах не було метушні. Він робив усе так уважно, ніби виконував не просту роботу, а щось дуже важливе.
Соколови підійшли ближче. Чоловік почув кроки, обернувся й м’яко усміхнувся. У цій усмішці були збентеження, доброта і якась глибока втома людини, що багато пережила, але не зачерствіла.
Так вони познайомилися з Павлом Орловим, вісімдесятишестирічним удівцем, який жив неподалік і вже багато років приходив на цей цвинтар як до місця, де залишалася найдорожча частина його життя.
Павло розповів, що тут похована його дружина Ганна. Вони прожили разом понад пів століття. Він говорив про неї спокійно, але Віра відразу зрозуміла: за цим спокоєм ховається біль, який не минає, а просто стає частиною дихання.
Щотижня Павло приносив Ганні свіжі троянди. Він поправляв землю, прибирав сухе листя, стежив, щоб поруч не розростався бур’ян. У спекотні дні приходив двічі — вранці й ближче до вечора, щоб полити траву. Це було не звичкою і не обов’язком. Так він продовжував розмовляти з жінкою, без якої його дім спорожнів.
Віра слухала його й не змогла стримати сліз….
