Її очі й без того часто були вологими в останні роки, але тепер сльози текли особливо тихо — від вдячності й від болю, який раптом знайшов відгук у чужому серці.
Микола стояв поруч, стискаючи в руках кашкета. Він рідко показував почуття, звик триматися міцно, але голос у нього все одно здригнувся, коли він запитав, чому Павло доглядає ще й могилу Матвія.
Старий на мить опустив погляд. Було видно, що він не відразу наважується говорити. Потім глибоко зітхнув і почав свою розповідь.
Кілька місяців тому він побачив біля цієї могили молоду жінку. Вона стояла нерухомо, притискаючи до грудей букет, і плакала так гірко, що Павло не зміг пройти повз. У її плачі було те, що він добре знав: не скарга, не прохання про допомогу, а бездонна туга за людиною, яку вже неможливо повернути.
Це була Лідія, молодша сестра Матвія, донька Віри й Миколи. Павло підійшов до неї обережно, не нав’язуючись, просто сказав кілька теплих слів. Лідія спершу мовчала, а потім раптом почала розповідати про брата.
Вона говорила, що Матвій був не лише люблячим сином і старшим братом, а й людиною, яка змалку обрала шлях служіння. Він любив небо, вірив у свою справу й багато років віддавав сили роботі, пов’язаній із захистом людей і рідної землі. Він пережив небезпечні завдання, тяжкі роки, розлуки з родиною. А загинув не там, де рідні щодня боялися за нього, а у звичайній дорожній аварії, коли ніхто не чекав біди.
Ця несправедливість особливо ранила родину. Павло слухав Лідію й відчував, як у його власних грудях озивається давно знайомий біль. Чужа втрата раптом перестала бути чужою.
Відтоді він вирішив, що наглядатиме за могилою Матвія. Не гучно, не напоказ, без прохань і подяк. Просто приходити, поливати траву, прибирати смітинки, стежити, щоб це місце не виглядало забутим…
