— Передай Марині конверт. Тільки їй, просто в руки, зрозумів? Сергію — ні слова. Йому зараз не можна нервувати.
— У нього тиск, та й узагалі йому не треба цього знати.
Холодна каламутна пелена наркозу вже починала розповзатися, але очі ніби налили свинцем. Повіки не слухалися, тіло провалювалося кудись у липку темряву, а свідомість то спливала, то знову йшла на дно.
Крізь рівний писк апарата, що відраховував удари мого серця, раптом прорізався голос. Знайомий до болю. М’який, упевнений, той самий голос, якому я довіряв без оглядки стільки років. Десь поруч різко дзенькнув металевий лоток, і цей звук видався мені громом. Я хотів повернути голову, розплющити очі, бодай ворухнути пальцем, але тіло було чужим — важким, ватяним, безпорадним.
Мене звати Сергій Миколайович. У шістдесят два я звик вважати себе людиною міцною, стійкою, з тих, кого важко збити з ніг. Є такі чоловіки старого гарту: ми не звикли скаржитися, не обговорюємо почуття годинами, не шукаємо розради в красивих словах. Ми робимо справу.
Я все життя будував. Спочатку дрібні об’єкти, потім склади, торговельні будівлі, житлові комплекси. Останніми роками я відповідав за фінанси у великій будівельній компанії. Моя стихія — кошториси, договори, бетон, арматура, звіти. Цифри мені завжди подобалися більше за людей. Цифри не вміють усміхатися в обличчя й ховати ніж за спиною. Якщо правильно їх розкласти, вони показують правду.
Але того дня, приходячи до тями після операції в дорогій приватній клініці з бездоганними стінами й видом на мокре сіре місто, я почувався не впевненим фінансовим директором, а хлопчиськом, якого несподівано викликали відповідати, а він не пам’ятає жодного слова. Наркоз відпускав важко. У роті стояв металевий присмак, горло дерло, внизу живота тягнуло глухим болем.
— Дріб’язкова процедура, день відпочинку — і забудеш, — жартував до операції Олег Валерійович.
Олег був не просто лікарем…
