— Я правильно розумію, ви щойно провели брудним колесом валізи по моїх світлих шпалерах не випадково, а з художнім задумом?
Марта стояла в передпокої, схрестивши руки на грудях. Голос у неї був рівний, майже люб’язний, і від того Романові, який тягнув до квартири третю торбу, стало тільки гірше. Він почервонів, застряг плечем у дверному прорізі й спробував усміхнутися так, ніби все, що відбувалося, було звичайним родинним візитом, а не захопленням території.
Із під’їзду тягнуло мокрим пилом, дешевими парфумами й лікарською гіркотою. За спиною Романа, не знімаючи з обличчя виразу ображеної святості, стояла його мати, Людмила Степанівна. Поруч із нею, прихилившись до одвірка й приклавши до чола тонку руку з бездоганним манікюром, томно страждала тридцятидворічна сестра Романа, Влада.
— Марто, ну май же серце, — прошипів чоловік, позираючи на матір. — У Влади біда. Їй зараз потрібен спокій. Вона в нас усього тиждень поживе.
— Тиждень? — Марта повільно перевела погляд на валізи. — Судячи з речей, Влада збирається зимувати в нас до наступної епохи. І чому про переселення родичів я дізнаюся лише після дзвінка у двері в п’ятницю ввечері?
Людмила Степанівна рішуче протиснулася вперед і поставила ногу на килимок. Із черевика відразу потекла каламутна сльота, ніби квартира вже належала їм…
