Після виснажливого робочого дня Олеся зайшла до невеликого ресторану неподалік від офісу й замовила капучино. Їй хотілося бодай пів години тиші: не відповідати на листи, не тримати в голові дедлайни проєкту, не усміхатися клієнтам, коли спина вже кам’яніє від утоми. Вона щойно зняла пальто й вмостилася біля вікна, коли телефон коротко здригнувся на столі.
Повідомлення було від Лариси Григорівни.
«Після роботи одразу до мене. Підлогу треба вимити до приходу гостей. І не думай запізнюватися. Не приїдеш — викину тебе з родини, як непотрібну ганчірку».
Олеся кілька секунд дивилася на екран, ніби перевіряла, чи правильно прочитала ці рядки. Потім повільно поклала телефон поруч із чашкою й несподівано для самої себе усміхнулася. Не розгублено, не винувато, не перелякано, як раніше, а спокійно й майже весело. Лариса Григорівна, як і раніше, була певна, що варто їй клацнути пальцями — і невістка зірветься з місця. Вона ще не знала, що вчора Олеся вперше за три роки перестала бути зручною…
Офіціантка принесла чашку, від якої здіймався густий аромат кави й гарячого молока. Олеся подякувала їй кивком, обхопила долонями теплу порцеляну й відчула, як тремтіння в пальцях поступово минає. Це тремтіння було не від страху. Страху, здається, більше не лишилося. Було дивне збудження, схоже на сміх, який доводиться стримувати, щоб не привертати уваги за сусідніми столиками.
Вона ще раз відкрила повідомлення. «Викину з родини». Як знайомо. Як упізнавано. Лариса Григорівна завжди вміла добирати слова так, ніби не розмовляла, а жбурляла в людину брудом, перевіряючи, скільки та витримає. За три роки Олеся почула стільки наказів, докорів і принижень, що могла б скласти з них окремий словник родинного рабства.
Спершу все виглядало майже невинно. «Олесенько, заскочи дорогою, занеси продукти». «Ти ж усе одно після роботи повз проїжджаєш, допоможи мені з прибиранням». «У мене гості, приготуй щось пристойне, ти ж тепер член родини». Потім прохання стали розпорядженнями. Розпорядження — обов’язками. А обов’язки чомусь стосувалися лише її.
Лариса Григорівна вважала само собою зрозумілим, що дружина її дорогого Романа має обслуговувати не лише чоловіка, а й усю його рідню. Підлога в квартирі свекрухи, вечеря на велику компанію, діти родичів, яких «треба всього лише на пару годин потримати», поїздка до лікаря, похід по магазинах, доставка до подруги, допомога з перестановкою меблів, миття вікон перед святами. І все це — після повноцінного робочого дня в рекламній агенції, де Олеся вела проєкти, відповідала за клієнтів, бюджети, презентації й чужі дедлайни.
— Та яка в тебе там робота? — любила поблажливо повторювати Лариса Григорівна. — Папірці, дзвінки, картинки. От мій Роман справді гарує, він чоловік, він родину утримує.
Того, що Олеся заробляла майже нарівні з чоловіком-інженером, свекруха ніби не чула. Як не помічала й того, що саме Олесині гроші йшли на продукти, комунальні рахунки, побутову техніку, подарунки для «шанованої мами» й нескінченні дрібниці, без яких дім розсипається швидше, ніж здається. Роман же любив казати, що має право на свої захоплення: людина працює, людині треба відпочивати.
Олеся зробила перший ковток кави. За вікном мрячив дрібний дощ, розмиваючи ліхтарі в каламутні золоті плями. У залі тихо грала музика, пахло випічкою, мокрою вовною пальт і корицею. День, якщо не рахувати цього повідомлення, був майже щасливим. Презентація пройшла бездоганно. Клієнт підписав договір. Начальник пообіцяв премію й навіть сказав при всій команді, що саме Олеся витягла проєкт.
Телефон знову завібрував…
