Він був моїм другом. Людиною, з якою ми ділили свята, сімейні застілля, лазню, дитячі дні народження й такі розмови, яких не ведуть зі сторонніми. Я знав його звички, інтонації, шрами на руках, навіть те, як він морщить лоба, коли бреше по дрібницях.
Двері відчинилися майже безшумно. До палати увійшла Марина. Моя Марина. Навіть після тридцяти років шлюбу вона вміла з’являтися так, що в мене всередині теплішало.
На ній було дороге світле пальто, волосся вкладене бездоганно — ніби не година в салоні, а просто провела рукою перед дзеркалом. Обличчя доглянуте, спокійне, рідне.
— Сергію, як ти? — тихо спитала вона й присіла на край ліжка.
Від неї повіяло улюбленими парфумами. Її прохолодна долоня лягла мені на чоло.
— Олег сказав, усе минуло чудово. Ти молодець.
Я дивився на неї, намагаючись знайти бодай тінь тривоги, бодай один хибний штрих. Але бачив лише турботу. Звичну, м’яку, домашню. Таку, від якої раніше хотілося розслабитися.
— Пити хочу, — прохрипів я.
Власний голос прозвучав хрипко й незнайомо.
— Зараз, рідний.
Вона підвелася, налила води, поправила подушку, дбайливо підтримала мені голову. А в мене всередині, мов застрягла голка, крутилася одна фраза: «Сергію не показуй».
Може, мені почулося? Може, залишки наркозу витягли з підсвідомості якийсь маревний жах? Може, мозок просто склав чужі слова в страшний зміст?
