«Тобі тут нічого не дістанеться», — сказав він їй майже недбало, за хвилину до того, як у залі почали зачитувати матеріали справи.
Андрій дивився на Марину так, ніби перед ним сиділа не жінка, з якою він прожив два десятки років, а випадкова перешкода на шляху. Він тримався впевнено: плечі розправлені, підборіддя трохи підняте, губи торкнула холодна усмішка. У його обличчі було те ситне спокійне самовдоволення людини, яка заздалегідь вирішила результат справи й тепер просто чекала, коли решта це визнають.
— До моїх заощаджень ти більше навіть близько не підійдеш, — промовив він упівголоса, але досить чітко, щоб слова розійшлися залою.
Позаду нього Валентина Ігорівна нахилилася до своєї приятельки. Вона навіть не намагалася приховати злорадства.
— І добре, що нарешті позбувся цієї злидарки. Скільки ж можна було тягнути її на собі?
Марина сиділа нерухомо на вузькій лаві. Спину тримала рівно, голови не опускала. Її очі були спрямовані кудись перед собою, ніби вона вибрала на стіні одну точку й трималася за неї, як за останню опору. За роки поруч з Андрієм вона добре засвоїла: тим, хто чекає твоїх сліз, не можна показувати навіть тремтіння.
Руки лежали в неї на колінах майже спокійно. Лише пальці були зчеплені так міцно, що шкіра на кісточках зблідла. Суддя Галина Романівна взяла теку, яку Марина заздалегідь передала через секретаря, розкрила її без особливого очікування й пробігла очима перший аркуш. Потім другий. На третьому її брови злегка піднялися, а ще за мить вона коротко всміхнулася — не весело, а здивовано, ніби зіткнулася з чимось рідкісним і зовсім несподіваним.
— За всі роки роботи я такого ще не бачила, — промовила вона, затримавши погляд на паперах.
Андрій тим часом зручно вмостився поруч зі своїм представником. На ньому був дорогий костюм, що сидів бездоганно, а в кожній деталі — від годинника до гладенько зачесаного волосся — читалася звичка мати вигляд переможця. У сорок п’ять він іще вмів справляти враження людини, яка завжди бере своє. Хоча найчастіше він просто вмів тиснути на тих, хто слабший.
Марина дістала зі старої сумки ще одну теку. Товсту, щільну, перев’язану гумкою. Важкою вона була не лише від паперу. У цій теці лежали безсонні ночі, страх, терпіння, приниження й роки мовчання. Кожен аркуш був на своєму місці: файли, закладки, позначки, дати, номери сторінок.
З першого погляду було зрозуміло: це збирали довго. Не вечір і не тиждень. Це була праця людини, яка роками чекала моменту, коли правда перестане бути безпорадною.
Галина Романівна, жінка зі стомленим, але чіпким поглядом, спершу гортала документи так само, як гортала сотні подібних матеріалів про розлучення й поділ майна. Але вже за кілька сторінок її обличчя змінилося. Вона повернулася до початку, знову переглянула перші аркуші, потім перегорнула далі й тихо хмикнула — тепер уже з відвертим подивом.
— Тут не просто документи, — сказала вона, підводячи очі спершу на Марину, потім на Андрія. — Це докладна система. Помилитися за такого обсягу відомостей буде непросто.
Усмішка сповзла з обличчя Андрія миттєво. Він зблід, подався вперед, намагаючись розгледіти, що саме опинилося в теці, але суддя вже передала матеріали секретарю для копіювання.
— Що це? — прошипів він своєму представникові, майже не розтуляючи рота..
