Кабінет на другому поверсі районного відділку пах старим папером, вистиглою розчинною кавою й тютюном, що в’ївся в стіни. За мутним вікном безперервно гув потік машин. По брудному склу повільно повзла велика муха.
Антон сидів на жорсткому дерев’яному стільці, впираючись ліктями в коліна. Спинка стільця сухо рипіла при кожному його вдиху.
На столі, просто по центру подряпаної стільниці, лежала чорна флешка. Маленький прямокутник із матового пластику. Поруч височіли нерівні стоси тек.
Слідчий Савельєв методично гортав тонку справу. Сторінки шаруділи в важкій тиші кабінету. Він перегорнув черговий аркуш, провів товстим пальцем із коротко підстриженим нігтем по друкованих рядках. Підвів погляд на Антона. Очі в слідчого були водянисті, непроникні.
— Порушення недоторканності приватного життя, — голос Савельєва скрипів, зливаючись зі звуком стільця під Антоном. — Незаконне збирання відомостей. Ви взагалі розумієте, що цей ваш запис… він працює виключно проти вас?
Антон мовчки опустив праву руку в кишеню куртки. Пальці звично намацали корпус батьківського блока радіоняні. Тріщина на маленькому екрані була щільно заклеєна шматком синьої ізоляційної стрічки. Краї стрічки трохи затерлися й липли до шкіри. Антон провів подушечкою великого пальця по шорсткому рубцю. Раз. Другий.
— На записі чітко видно, що вона робить із моїм сином, — рівно промовив Антон.
— На записі видно, що ви встановили приховане відеоспостереження в приватному порядку, без згоди працівника, — відрізав Савельєв. Він узяв дешеву кулькову ручку й відсунув флешку вбік, ніби вона була вимазана в мазуті. — Судової постанови на зйомку не було. Адвокат цієї вашої… няні… рознесе цей доказ на друзки на першому ж слуханні. А на вас напишуть зустрічну заяву. І суд її прийме.
Антон і далі гладив край синьої ізоляційної стрічки в кишені. Металева ніжка стільця дряпнула стертий лінолеум.
Кілька тижнів тому ніяких адвокатів, камер і кабінетів не було. Був тільки довгий коридор перинатального центру. Колеса медичної каталки ритмічно стукали по білій кахляній плитці. Лампи денного світла відбивалися в глянцевій підлозі. Антон ішов слідом за каталкою. Анна лежала нерухомо, дивлячись просто в білу стелю. Її профіль на тлі казенної подушки здавався висіченим із крейди.
Лікар, огрядний чоловік із важкою задишкою, зупинив їх біля ліфта. Пахло хлоркою та йодом.
— Щонайменше пів року, — сказав лікар, знімаючи окуляри й протираючи їх краєм халата. — Спеціалізована клініка. Їй потрібен абсолютний медикаментозний сон і спокій. Фізичне й нервове виснаження дійшло до критичної позначки. Організм просто вимкнувся.
Антон тоді лише кивнув…
