Ніч стояла тривожно тиха, ніби весь дім дослухався до кожного звуку. Лідія Морозова сиділа у вітальні, закутавшись у теплий плед. Чай у її чашці давно вистиг, але вона й далі тримала її в долонях і дивилася у вікно, де тьмяні ліхтарі розпливалися за дощовою пеленою.
Час тягнувся болісно повільно. Роман, її чоловік, мав повернутися додому ще кілька годин тому. Спершу Лідія намагалася заспокоїти себе: затримався, сів телефон, виникли справи. Але з кожною хвилиною тривога ставала дедалі важчою. Вона дзвонила знову і знову, аж поки батарея телефона майже не розрядилася.
Близько другої ночі дзвінок таки пролунав. Лідія здригнулася й миттю схопила слухавку, сподіваючись почути голос Романа.
— Пані Морозова? — пролунав у динаміку незнайомий рівний голос. — Машину вашого чоловіка виявили пошкодженою неподалік від річки. Тіла на місці не знайшли, але сліди вказують на те, що він, найімовірніше, не вижив.
Лідія ніби провалилася в порожнечу. На мить зникло все: кімната, дощ, голос у телефоні. Чашка вислизнула з пальців, ударилася об підлогу й розлетілася на уламки.
У наступні дні дім наповнився людьми. Приходили сусіди, знайомі, колеги Романа, говорили тихо, обіймали її, приносили квіти, повторювали слова співчуття. Лідія кивала, дякувала, приймала чужий жаль, але всередині все тільки дужче стискалося.
Скорбота не заглушала запитань. Навпаки, що більше їй говорили про трагічну випадковість, то виразніше вона відчувала: щось не сходиться. Свідчення очевидців відрізнялися одне від одного, фотографії з місця події ніби суперечили офіційній версії, а люди, які займалися справою, надто швидко вирішили, що все зрозуміло…
