— Підпишеш сьогодні, — сказала Ольга й поклала на кухонний стіл теку з документами так, ніби кинула мокру ганчірку. — Або завтра я подаю заяву, і ти пояснюватимеш уже не мені, а слідчому, як довів батька до смерті.
Олександр стояв біля плити, тримав у руці чайник і не відразу зрозумів, що вода вже переливається через край чашки. Окріп потік по стільниці, зашипів на старій конфорці. Він сіпнувся, поставив чайник повз підставку, обпік пальці й лише тоді вилаявся крізь зуби.
На кухні пахло ліками, вологою собачою шерстю й кислою капустою з відкритої банки. Вікно запітніло від пари. За стіною хтось увімкнув дриль — коротко, зло, ніби навмисне встромляв звук у скроні.
Ольга сиділа на табуреті в чорному пальті, не розстібаючи його. Хустка на шиї була зав’язана надто акуратно, губи підфарбовані блідою помадою. Вона мала вигляд не жінки, яка поховала батька чотири дні тому, а людини, що прийшла закрити угоду.
Поруч із нею, спершись плечем об холодильник, стояв Павло. Чоловік Ольги, кремезний, коротко стрижений, із важким підборіддям. Він мовчав, але його мовчання було гучніше за слова. Пальці постукували по дверцятах холодильника — раз, раз, раз. Кожен удар відгукувався в Олександра під ребрами.
На килимку біля батареї лежав Рой — старий рудуватий пес із сивиною на морді. Колись він був широкогрудим, швидким, із таким голосом, що у дворі замовкали навіть найзухваліші дворові пси. Тепер його боки ходили дрібно й часто, задні лапи тремтіли, а очі каламутно стежили за людьми. На слові «слідчий» Рой спробував підвести голову, але вона важко впала назад на лапи.
— Ти розумієш, що говориш? — тихо спитав Олександр.
Голос у нього сів за ці дні. Він майже не спав від тієї ночі, коли знайшов батька на підлозі в сінях. Старий лежав на боці, однією рукою вчепившись у половик, ніби хотів утриматися за дім. Рой тоді вив так, що сусідка Олена Павлівна прибігла в халаті й гумових капцях.
— Я чудово розумію, — Ольга відкрила теку. — Ось розписка. Ось копія заяви. Ось висновок, що в тата були синці. А хто сварився з ним останнього вечора? Ти. Хто жив із ним у домі? Ти. Хто знав, де гроші? Ти.
— Я не брав його грошей.
— Авжеж. Вони самі випарувалися.
Павло всміхнувся, і Олександр відчув, як усередині піднімається важка, тупа злість. Не гаряча, а в’язка, небезпечна. Він стиснув обпечені пальці, щоб не ступити до Павла.
— Олю, — сказав він, змушуючи себе дивитися на сестру, — у батька серце. Ти знала. Усі знали. Лікар приїздив два місяці тому.
— Не називай мене Олею.
Це було сказано швидко, майже злякано. На мить у її обличчі майнуло щось живе: не біль, не скорбота, а роздратування від того, що він зачепив колишнє, дитяче, коли вона бігала цим двором із кісками, а батько підсаджував її на яблуню. Потім обличчя знову стало гладким.
— Тато хотів оформити дім на мене, — сказала вона. — Він мені говорив. А ти підсунув йому заповіт, поки він погано тямив.
Олександр втомлено провів долонею по обличчю. На щоці лишилася волога смуга від води чи поту.
— Заповіт він зробив сам. Рік тому. У нотаріуса. Я дізнався лише після похорону.
— Брешеш….
