— Зовсім ти, Галю, глузд утратила, — Надія сердито витерла куточком фартуха мокрі очі. — Подивися, як ходиш: кожен крок через силу. Куди тобі самій у таку далечінь?
Галина застебнула потерту дорожню сумку й уперто випросталася.
— Поїду, Надю. Я вже всі ночі безперестану мучилася. Залишуся вдома — однаково спокою не буде.
— А мені, значить, від тривоги за тебе пропадати? Богдан куди дивиться? Невже не міг сам сестру розшукати або хоча б матір провести?
— Не чіпай сина. У нього своя сім’я, робота. Він зробив усе, що міг. Ти краще за курами приглянь і чекай. Повернуся я. Кому потрібна така стара жінка, щоб зі мною щось сталося?
Вони сиділи на широкій лаві перед будинком і дивилися на річку. Вітер ворушив довгі гілки верб, торкав сиві пасма під їхніми хустками й нісся до темної смуги лісу. Завтра на світанку Галина мала виїхати, і обидві розуміли: це прощання не схоже на звичайні проводи до сусіднього селища.
Надія ще раз перевірила, чи міцно зав’язана дорожня сумка, і за звичкою почала перелічувати все, що може знадобитися: тепла хустка, пігулки, сухарі, запасні шкарпетки. Галина відповідала, що поклала, хоча сама вже не пам’ятала, в якій кишені що лежить. Думки давно були не тут.
— Хвіртку на ніч замикай, — попросила вона. — Курам воду міняй, якщо спека повернеться. Раїсу поклич, коли самій важко буде.
— Сама знаю, як за птицею доглядати. Краще скажи, що робити, якщо ти не повернешся вчасно.
— Чекати ще трохи. Дорога далека, там усяке може затримати.
Надія хотіла знову заперечити, але тільки стиснула губи. Вона провела долонею по різьбленій спинці лави, зробленої Степаном, і тихо сказала:
— Він би тебе саму не відпустив.
— Відпустив би, — після паузи відповіла Галина. — Побурчав би, доніс сумку до автобуса й наказав писати з кожної станції. Він знав: якщо я щось вирішила, стримувати марно.
Обидві всміхнулися, згадуючи господаря. Від цієї короткої усмішки прощання стало легшим. Галина дивилася на знайоме подвір’я й намагалася запам’ятати кожну дрібницю: тінь від даху, відро біля криниці, стежку до саду. Усе це чекало на її повернення й водночас ніби питало, навіщо вона покидає безпечне місце заради людини, яка стільки років мовчала.
Дім стояв осторонь села, на високому березі. Удень старі цегляні стіни здавалися особливо міцними, а вечорами вікна світилися над водою, мов вогні невеликого маяка. Місце колись вибрав Степан. Керівник місцевого господарства запропонував шанованому майстрові перебратися з маленького зарічного села ближче до великого й дозволив самому вирішити, де будуватися. Степан згадав високий луг, куди підлітком бігав рибалити й купатися. Там густо росли квіти, і він вірив: земля, на якій стільки квітів, має принести родині щастя.
Іншим будуватися поруч не дозволили — будинки тоді ставили за спільним планом. Тому їхнє подвір’я так і лишилося окремим: за садом починався спуск до річки, а далі тяглися поля. Степан власними руками склав стіни, зробив ґанок, двері, шафи й різьблені стільці. Галина працювала в господарстві, вела дім і ростила дітей. Тут народився Богдан, а багато років по тому — Марина.
Галина довго вважала цей дім щасливим. Жили вони без багатства, часом сутужно, зате зрозуміло й дружно. Після сина на другу дитину чекали майже два десятиліття. Марину Галина народила вже ближче до сорока. Дівчинка часто хворіла, задихалася від нападів, і батьки берегли її більше, ніж слід було. Возили до лікарів, поїли свіжим козячим молоком, заварювали трави. Поступово донька зміцніла, кашель майже зник, а звичка отримувати все бажане лишилася…
