До чотирнадцяти років Марина була лагідною й домашньою. Потім наче підмінили. Із полудня крутилася перед дзеркалом, приміряла яскраві сережки, а ввечері тікала з подругами на танці до сусіднього селища й поверталася глупої ночі. Степан сердився недовго: голос у нього був тихий, підняти руку на доньку він не міг, а суворі заборони скасовував за день. Галина розмовляла, вмовляла, закликала до совісті — все марно. Музика, компанії й нові залицяльники паморочили Марині голову.
У вісімнадцять вона поїхала з приїжджим молодим чоловіком. Навчання кинула, батьків не послухала. За рік повернулася сама, втомлена й розчарована. Влаштувалася до контори сусіднього селища, але затрималася там ненадовго. Незабаром оголосила, що їде на заробітки в далекий промисловий край. Разом із нею їхали подруга Лариса та її чоловік Павло. Лариса була донькою Лідії, давньої приятельки Галини, тому проводжали молодих обидві родини.
Перші два місяці від Марини не було ані рядка. Лариса писала матері щотижня, і тільки з її листів Галина дізнавалася, що донька влаштувалася, отримала місце в гуртожитку й жива-здорова. Потім нарешті прийшов короткий листок від Марини: писала похапцем, повідомляла, що в неї все добре і вільних чоловіків довкола вистачає. Наступний лист добирався додому майже чотири місяці. За цей час Марина встигла перебратися ще далі. Лариса з Павлом лишилися на попередньому місці, а слід доньки знову почав губитися.
З рідкісних звісток складалося уривчасте, незрозуміле життя. Марина вийшла заміж, невдовзі розійшлася, потім повідомила про другий шлюб із великим начальником і новий переїзд. Неподалік від того міста осіли Лариса з Павлом. Галина просила Лідію дізнатися хоч щось, однак колишні подруги вже не спілкувалися.
Коли Степан тяжко захворів і швидко згас, Богдан приїхав із дружиною Оксаною та синами одразу. Марини на похороні не було. Пізніше з’ясувалося: вона навіть не знала про смерть батька, бо знову змінила адресу й нікому не сказала.
Три роки Галина жила без жодної звістки від доньки. Богдан наводив довідки, писав знайомим, намагався шукати через офіційні служби, а потім утомився.
— Мамо, вона все життя чинить тільки так, як зручно їй, — казав він. — Ми поруч, онуки поруч. Чому ти маєш губити себе через людину, яка про тебе не згадує?
За сина материнське серце було спокійне. У Богдана з Оксаною все складалося добре, хлопці виросли, старший уже одружився, молодший навчався. Навідували бабусю рідше, але Галина не ображалася. А тривога за Марину рік у рік ставала дедалі важчою. Вона розсилала листи за колишніми місцями роботи доньки й отримувала сухі відповіді: така працівниця тут не значиться. Звертатися в розшук боялася — раптом втручання тільки зашкодить. Але сидіти склавши руки більше не могла.
Останній відомий слід вів до Лариси й Павла. Із них Галина й вирішила почати. Лідія відмовляла: молоді вже намагалися шукати Марину й з’ясували надто мало. Надія лякала довгою дорогою. Богдан пропонував зачекати. Галина слухала всіх і знала, що однаково поїде. Усередині жило незбагненне відчуття: донька кличе її, навіть якщо сама про це не знає…
