Уранці вона вдягла квітчасту сукню, строгий піджак і старі м’які туфлі, в яких менше боліли ноги. У велику дорожню сумку поклала гостинці, банки з домашніми заготовками, одяг і майже всі заощадження. До найближчої станції добиралася автобусом. За вікном тікала сіро-блакитна стрічка шосе, а перед очима спливали роки, прожиті біля річки: дитинство Богдана, хвороби маленької Марини, мовчазний Степан біля верстата, зимові вечори у світлому домі.
На вокзал автобус прибув у сутінках. До поїзда лишалося більш як дві години, але Галина відразу почала виглядати його серед колій. Залізницею вона раніше не подорожувала. Найдальшим її маршрутом був районний центр, куди в молодості їздила на курси, а пізніше — на ринок і до лікаря.
У залі очікування люди поспішали, перемовлялися, перетягували валізи. Нікому не було діла до літньої жінки з важкою сумкою. Галина трохи заспокоїлася, почувши оголошення по гучномовцю, але все одно раз у раз підходила до вікна. Їй ввижалося, що саме її поїзд можуть забути оголосити.
Поруч галасувала молода сім’я з двома дітьми. Почувши, що вони їдуть до того самого великого пересадкового міста, Галина обережно торкнула жінку за рукав.
— Ви на вечірній поїзд?
— На нього. Чекаємо посадки.
Галина зраділа так, ніби зустріла родичів. Коли оголосили платформу, вона пішла за сім’єю, не випускаючи їх із поля зору. Біля складу чоловік спитав номер її вагона. Галина дістала квиток і простягнула йому. Той насупився.
— У вас чотирнадцятий. Він з іншого боку, майже біля голови поїзда. Швидше йдіть, стоянка коротка.
Від страху в неї ослабли коліна. Вона підхопила сумку й побігла вздовж темної платформи. М’які туфлі ляпали, хворі ноги ледве згиналися, у грудях калатало так, ніби серце намагалося вирватися назовні. Біля восьмого вагона повна провідниця помітила її й гукнула:
— Ви куди так мчите?
— У чотирнадцятий… Мені в чотирнадцятий…
— Заходьте сюди! Потім усередині перейдете. Давайте швидше!
Галина ледве встигла піднятися в тамбур. Колеса майже відразу застукотіли, платформа попливла назад. Вона стояла, притиснувши долоню до грудей, і не могла вимовити ані слова.
— Хіба ж можна так себе заганяти? — бурчала провідниця, підхоплюючи другу ручку сумки. — У будь-який вагон треба було сідати. Донесемо, не хвилюйтеся. До пересадкового міста їдете?
— Далі. Дуже далеко. До доньки.
Провідниця зупинилася й з повагою подивилася на неї.
— Оце так дорога… Ну, ходімо. Спершу вас на місце влаштуємо.
Нижня полиця в плацкартному вагоні здалася Галині майже домашнім ліжком. Вона дивувалася чистій білизні, складаному столику, склянкам у металевих підсклянниках. Від чаю відмовилася — боялася розбудити пасажирів, які вже спали. Спочатку лягла просто в піджаку, потім усе ж підвелася, акуратно зняла його й сховала велику сумку під нижню полицю. Невелику сумочку поклала поруч, хоча основні гроші заздалегідь зашила в потаємне місце під одягом.
За вікном миготіли рідкісні вогні. Вагон похитувався на поворотах, незнайомі люди сопіли, шаруділи ковдрами, тихо розмовляли в кінці проходу. Галина ніяк не могла повірити, що справді поїхала. Поїзд ніс її туди, де жили всі її страхи і, можливо, єдина відповідь, яку вона шукала. Вона подумки звернулася до Степана, як робила після його смерті:
— Ну от, Степане. Зважилася таки. Ти вже будь поруч, якщо можеш…
