Заснула вона тільки над ранок. Прокинулася від руху навпроти. На вільне місце сів кремезний сивий дід у добротному піджаку, м’яких шкіряних чоботях і хутряній шапці. Рухався він легко, хоч виглядав старшим за Галину. Коли поїзд рушив, незнайомець провів долонями по обличчю й тихо побажав усім щасливої дороги.
Постіль він не розкладав. Сидів біля вікна й дивився, як у сірому світанку постають поля, переліски й дахи невеликих селищ. Галина підвелася близько пів на сьому.
— Доброго ранку, — старий злегка вклонився. — Перепрошую, якщо розбудив.
— Ні, мені давно пора. Ми, старі, світанок любимо.
— Авжеж. Молоді чекають заходу сонця, а наше покоління звикло зустрічати ранок. Мене Мироном звати. А вас?
Так почалося знайомство, яке зробило перший відтинок шляху значно коротшим.
Спершу Галина відповідала скупо. Їй здавалося незручним розповідати сторонньому про сімейну біду, тим паче людині освіченій і, судячи з уважного погляду, звиклій помічати кожну неточність. Мирон не квапив. Дістав із дорожнього кошика хліб, варені яйця, маленьку сільничку, запропонував розділити сніданок. Сам говорив про прості речі: про ранні поїзди, про те, як змінюється земля за вікном, про сина, який щороку кличе його перебратися ближче.
— Не можу, — зізнався він. — Дім тримає. Поки є сили відчинити двері своїм ключем, людина ще не зовсім стара.
Галина відразу згадала світлі вікна над річкою. Після цього говорити стало легше. Вона розповіла, як Степан вибрав місце на квітучому лузі, як сам обпікав долоні об цеглу, як узимку майстрував меблі при гасовій лампі. Згадала, що після його смерті кілька місяців не могла сісти на різьблену лаву: порожнє місце поруч здавалося надто помітним. Мирон слухав, не перебиваючи, і лише часом ставив коротке запитання, яке допомагало розплутати наступний вузол спогадів.
До полудня Галина вже показувала йому фотографію Богдана з родиною і старий знімок Марини. Донька там стояла зовсім молодою, у світлій сукні, примружившись від сонця. Галина провела пальцем по краю фотографії.
— Ось за цією дівчинкою й їду. Тільки тепер їй давно не вісімнадцять, а я все бачу колишнє обличчя.
— Для матері вік дитини не йде рівно, як годинник, — відповів Мирон. — В одну мить перед нею доросла людина, в іншу — маля, яке треба вкрити.
Він не став засуджувати Марину й не запевняв, що пошуки неодмінно завершаться щасливо. Така чесність заспокоювала більше, ніж порожні обіцянки. Коли Галина намагалася звинувачувати себе — надто балували, мало карали, не втримали, — Мирон нагадав: виховання впливає на людину, але не скасовує її власної волі. Батько чи мати можуть відчинити двері й показати дорогу, однак іти за дорослу дитину не здатні.
Мирон виявився людиною спокійною й уважною. Він їхав до сина, який жив неподалік від величезного вузлового міста, і майже всю дорогу проводив біля вікна з блокнотом на колінах. Кілька пасажирів упізнавали його, підходили привітатися й просили підписати книжки. Галина зрозуміла, що попутник — відомий письменник, але від цього він не став триматися пихатіше. Він ділився яблуками, наливав їй чаю й розпитував без настирливості.
Надвечір Галина розповіла все: про неспокійну молодшу доньку, про смерть Степана, про роки без листів і про той дивний внутрішній поштовх, який підняв її з рідної лави й відправив через пів країни.
— Знайду чи ні — одному Богові відомо, — закінчила вона. — Тільки лишатися вдома вже не могла…
