Назар і Олеся були одружені вже шість років. Вона приймала клієнток як майстриня манікюру, а він працював ландшафтним дизайнером у невеликій фірмі. Кілька років тому подружжя взяло квартиру в іпотеку й поступово перетворювало її на затишне житло: купували меблі, сперечалися через дрібниці, відкладали гроші на ремонт і дедалі частіше говорили про майбутню дитину.
Дитину вони намагалися зачати понад рік. Обоє давно уявляли себе батьками, але бажана вагітність не наставала. Аналізи не показували нічого тривожного, лікарі не знаходили явних причин, і від цього ставало лише болісніше. На різкі кроки вони йти не хотіли, тому трималися за надію, ніби одного дня все вийде само собою. Назар вірив у це майже вперто, а Олеся іноді кивала вже без колишнього світла в очах.
У Назара був близький друг Богдан. Вони познайомилися ще школярами й відтоді не втрачали зв’язку. Доросле життя розвело їх по різних клопотах: Назар будував сім’ю, Богдан жив сам. Зі стосунками в нього не складалося, і в якийсь момент він перестав виснажувати себе пошуками. Йому стало спокійно у власній тиші. Бачилися друзі рідко, але щоразу розмовляли так, ніби розлучилися лише вчора.
Одного дня Богдан ішов через парк, занурений у думки про ремонт, який затіяв удома. Він перебира́в у голові покупки й терміни, майже не помічаючи перехожих. Раптом він перечепився об камінь на доріжці й роздратовано озирнувся, перевіряючи, чи не бачив хтось його незграбності. І тут попереду майнув знайомий силует.
Він придивився й упізнав Олесю, дружину Назара. Поруч із нею йшов незнайомий чоловік. Вони трималися начебто звично, але в їхній ході й тихій розмові Богдан вловив щось дивне.
— Лесю, привіт! — гукнув він.
Жінка обернулася різко, ніби її застали зненацька.
— Ой… Богдане? Привіт. Не чекала тебе тут побачити.
Богдан простягнув руку її супутникові.
— Богдане, це Мирон, — сказала Олеся й помітно запнулася. Потім прикусила губу, вичавила усмішку й додала: — Мій брат. Він приїхав лише на день, я показую йому місто. Ми трохи поспішаємо, вибач.
— Звісно, не затримую. Передавай Назарові вітання.
Вони попрощалися. Богдан ще кілька секунд дивився вслід Миронові. Його насторожила не зовнішність незнайомця, а реакція Олесі: надто поспішна усмішка, надто швидкі пояснення, надто явне бажання піти. На мить йому здалося, що братом цей чоловік бути не може, але тут задзвонив клієнт, і тривожна думка відійшла вбік…
