Ворота виправної установи зачинилися за спиною Романа сухим металевим брязкотом. П’ять років він уявляв собі цю мить, однак свобода не принесла ні радості, ні полегшення. У голові жила лише одна думка: передусім треба потрапити на кладовище й попросити пробачення в Оксани, у загибелі якої під час тієї аварії він увесь цей час вважав себе винним.
Кладовище було на околиці великого міста. На той час, коли Роман дістався туди, почав накрапати дрібний дощ. Під ногами розкисала земля, від мокрого листя тягло вогкістю, а поміж рядами пам’ятників гуляв холодний вітер. Він майже не помічав нічого довкола. Кожен крок наближав його до зустрічі, якої він боявся всі роки ув’язнення.
Білий мармур він побачив здалеку. На гладенькій плиті темніли літери: «Оксана Левченко». Роман зупинився, ніби натрапив на невидиму перешкоду. Потім повільно підійшов, опустився навколішки й поклав долоню на крижаний камінь. Йому хотілося вимовити бодай кілька слів, але горло стиснуло так сильно, що він зміг лише беззвучно ворухнути губами.
Погляд ковзнув нижче, до дат. Роман прочитав їх один раз, потім удруге, уже уважніше. Після третього разу кров ніби відлила від його обличчя. Згідно з написом, Оксана померла раніше тієї ночі, коли сталася аварія.
Він провів пальцями по цифрах, перевіряючи кожну виїмку. Помилитися було неможливо. Роман різко підвівся й озирнувся. Мовчазні ряди могил губилися в сірій дощовій імлі, але поблизу не було нікого, хто міг би пояснити цю безглузду невідповідність. Скорбота, з якою він прийшов сюди, за кілька секунд змінилася тривогою.
На краю кладовища стояла невелика сторожка. Роман майже побіг до неї, кілька разів послизнувшись на мокрій доріжці. За старим столом сидів літній доглядач і слухав тихо ввімкнений приймач.
— Перепрошую, — видихнув Роман. — Скажіть, давно встановили пам’ятник Оксані Левченко?
Доглядач вимкнув звук і здивовано звів брови.
— Якій Оксані Левченко? Тут такої немає.
— Є. Я щойно був біля її могили. Ім’я вибите на білій мармуровій плиті.
— Я це кладовище багато років знаю, — уперто мовив старий. — Але якщо ви наполягаєте, зараз подивимося.
Він дістав пошарпаний журнал і повільно почав перегортати сторінки. Роман стояв навпроти, стискаючи мокрі пальці, й дослухався до кожного шелесту паперу. Нарешті доглядач закрив журнал і похитав головою.
— Оксани Левченко в записах немає. І раніше не було.
Роман спробував іще раз описати місце, але старий повторив те саме. Тоді він повернувся до пам’ятника й довго дивився на чужу дату під знайомим ім’ям. Якщо тут нікого не ховали, навіщо знадобилася ця плита? Уперше за п’ять років у його свідомості з’явилася неможлива думка: Оксана могла залишитися живою. Покидаючи кладовище, він уже розумів, що не заспокоїться, доки не дізнається, хто і навіщо змусив його оплакувати живу людину…
